

молдова

Веломандрівка на балкани

Цікаве з розділу:

***

Правда коштує дорого

На черзі Молдова. Прикордонники оглянули мій паспорт, сертифікат вакцинації, всі речі та помітили там квадрокоптер. Коли запитали про його ціну – я сказав правду. І мене затримали та повідомили, що його варто розмитнювати. Загалом, як і всі товари, що ввозяться в країну і коштують понад 300 євро. Тобто молдовани не зможуть ввести без розмитнення навіть нормальний плазмовий телевізор з Європи. Для мене це означає: легалізоване здирництво з людей. Країна – бідна і нещасна та й законодавство і влада зовсім не сприяють добробуту людей.

Переді мною постав вибір: або платити за розмитнення, або залишити країну і рухатись в бік Румунії. Я обрав перший варіант, адже відхилення від маршруту – зовсім не в планах, а дослідити країну-сусіда, території якої колись були етнічними українськими землями в пріоритеті. Отак правда обійшлася мені в 3500 лей, що за українськими мірками дорівнює орієнтовно 5600 гривень.

Звісно, трохи несправедливо: я не знаю жодного молдовського блогера-веломандрівника, який би знімав красиві та цікаві місця своєї країни й показував їх іноземцям, розвиваючи таким чином туризм у країні. Я приїжджаю до Молдови саме з цією метою, тобто професійною технікою роблю те, що повинні робити молдовани, а при в’їзді в країну у мене ще й беруть гроші за ввезення цієї техніки… Здирництво чистої води.

***

Що таке Молдова?

Спробую описати країну з погляду велосипедиста… Молдова – це горіхові алеї вздовж дороги, колодязі з чистою водою на узбіччі, що часто огороджені, чи прикрашені релігійною символікою. Це маленькі бідненькі хатиночки з обрамленням на вікнах, як у російських мультфільмах, де бабуся розповідає казки.

Молдова ще й не декомунізована: це і пам’ятники та вулиці Леніну, Чапаєва, Суворову, а також іншим російським, чи комуністичним вождям. Та й загалом: російсько-радянська ментальність.

Молдова – це земельні угіддя з соняшниками, кукурудзою, це фруктові сади та багато виноградників… Так, вином вони просто марять… А ще молдовани всерйоз вважають, що в них земля найродючіша у світі. Так і говорять: “Це не те, що у вас в Україні“.

Офіційна валюта: молдовський лей. До речі, він дорожчий гривні. В середньому 1 молдовський лей (MDL) це 1,5 гривень (UAH).

Щодо мови: говорять, що спілкуються молдовською. Проте така мова відсутня в багатьох перекладачах, наприклад, в Google Translate. Зате є румунська, тож деякі молдовани вважають їх мову діалектом румунської. Хоча не всі. Наприклад, одна із місцевих жительок мені пояснила: “Наша мова – це молдавська мова, а не румунська. Тому що нею спілкувалися ще в Молдовському князівстві, що існувало з 1346 по 1859 рік. А Румунія виникла не так давно, тому правильніше цю мову називати молдовською“. Хоча Конституційний суд Молдови вважає, що їх мова – це просто одна із назв румунської мови. Словом, хто тут правий – зрозуміти тяжко.

Молдова – це одна із колишніх республік Радянського союзу. Тож історично склалося, що молдовани й російську розуміють. Проте не всі, в більшості – люди старшого віку. У країні є багато російських шкіл, а на телебаченні дуже добре працює російська пропаганда. Тому фразу “Я за мир, я за Росію”, чи щось в тому дусі – доводилось чути неодноразово. Є також в державі й українські школи. Про це розповім пізніше.

Щодо релігії: звісно, переважає православ’я. Тож фактично всі вважають себе парафіянами Російської православної церкви. У Молдові багато церков та монастирів. У деяких мені вдалося і побувати. А іноді й надихнутися їх красою…

***

Майже всі красиві природні та архітектурні пам’ятки Молдови знаходяться на березі річки #Дністер. Тому знімати їх з квадрокоптера було не дуже зручно, адже протилежний берег – це, зазвичай, територія іншої держави: чи то України, чи то Придністров’я (такої собі невизнаної світом республіки). Не хотілося б, аби мені “впаяли” статтю під назвою “Порушення державного кордону“. А з квадрокоптера це дуже легко зробити ненароком, тому знімав максимально обережно.

Проте є цікаві місця, що знаходяться на території Молдови. Одне з таких місць – старе село #Трінка / #Trinca. Природа обдарувала його цікавою горою з незвичайними скалами, що виступають назовні та утворюють незвичайні красиві пейзажі. Я залишив свій велосипед на подвір’ї місцевих жителів, сподіваючись, що подарунок від «Веломан-Екстрім» не вкрадуть. Квадрокоптером піднявся догори. Проте ролик вийшов коротеньким, адже різкий вітер просто зносив мій летючий об’єкт. Відео додаю нижче у вкладенні, а також на свій YouTube-канал.

А ще декілька зняв декілька відео з мобільного телефону, яких пізніше показав у черговому інтерв’ю для телеканалу “Аверс”. Вперше почав користуватися інтернетом від естонського оператора Teztelecom, що працює у 135-и країнах світу!

Ще більше розповість і мій TikTok.

***

Прояв Вищих Сил під час веломандрівки

Вечір. Розумію, що мої гаджети потребують підзарядки, а я досі мандрую Молдовою. До села #Окниця близько 16 км. План був такий: приїхати, знайти людей та лишити в них на ніч свої гаджети, а самому знайти кафе/бар, аби підзарядити телефон. Вирушив ще завидна, проте дуже швидко почало темніти. Стрілки годинника наближаються до 9 вечора. До Окниці лишається 8 кілометрів. Відстань невелика, але їхати стає все тяжче. Зривається вітер, який дує мені просто в очі. Не реагую. Вирішую все ж їхати далі, хоч і повільніше. Та й знову перешкоди: окрім вітру ще й додається різкий дощ. Величезні краплини просто б’ють мені в обличчя, після чого я не витримую і в районі села #Міхалашень з’їжджаю з дороги та ховаюся від дощу за стіною місцевої зупинки. Не розумію, що коїться з погодою. Негода підштовхнула мене до зміни планів: “А що коли я зупинюся та поставлю намет десь в районі цього села?! А свої гаджети віддам комусь із селян?!”.

Дощ почав стихати. Через хвилин п’ять я стояв під дверима одного з будинків: у них з вікна ще сяяло світло, тож я був переконаним, що господарі точно не сплять. Так і сталося. Попросив у них під’єднати до розетки мої гаджети, мовляв, завтра зранку я заберу їх. “І телефон підзарядіть хоча б трохи, я у вас на подвір’ї почекаю пів години”, – додав я. Зав’язалося знайомство. У біді мене не лишили та прийняли усі гаджети: два павербанки, квадрокоптер і телефон. А через декілька хвилин і в будинок запросили, мовляв, “знімайте плащ і заходьте до хати, ми запрошуємо вас на вечерю”. Я вагався, проте їх вмовляння перемогли. Мене проводять до будинку, а там – багато гостей та величезний накритий стіл.

Виявляється господиня святкувала свій День народження: 41 рік. Посадили мене, як гостя, нагодували та разом зі мною під різні тости хильнули по декілька чарок міцного молдовського самогону. Користуючись нагодою один із тостів промовив я, привітавши іменинницю та подякував за їх гостинність, пізнати яку мені довелося абсолютно випадково. Окремо відзначу й частування вареної кукурудзи. В Україні таких страв не виставляють на свята, а в Молдові – це як окремий ритуал, мовляв, “обов’язково маєш спробувати”. Я вже збирався йти, але мене не відпускали: “Ні, зараз ще спробуєш торт!”. Словом, прийняли дуже гостинно та доброзичливо. Один з гостей розповів, що за часів совка проходив військову службу в Україні, у Львівській області. А потім запропонував встановили намет на одному закинутому подвір’ї, що по сусідству. Я був не проти. Під кінець зробив декілька фото з учасниками застілля та записав вітання для українців. Додаю у вкладенні нижче. Вже наступного дня його відео з’явилося в ефірі телеканалу “Аверс”.

Зрештою мені показали закинуте подвір’я та провели так званий інструктаж.

– Тут ти можеш поставити свій намет. У хаті теж ніхто не живе, власник живе у Франції. Жаль, що хата зачинена.

Коли я лишився наодинці, то ще раз підійшов до дверей закинутого будинку. Ай справді: висить замок. Проте немає вікна. Заглянув усередину, а підлога встелена соломою. Еврика! Через вікно я проник до будинку та уперше за свій досвід мандрівок встановив намет в кімнаті будинку, на соломі. Це гарантувало мені тишу і головне: захист від холоду та дощу.

Пізніше я зрозумів: Вищі Сили не дозволили мені їхати далі в Окницю (спинили різким вітром і дощем), бо підготували для мене кращий варіант розвитку подій, ніж те, що я планував. Візьміть до уваги: якщо у вас щось не вдалося – можливо, це на краще і ви заслуговуєте більшого. Я радий, що можу показати цю істину на своєму прикладі. А таких було безліч. Будьте уважними та постійно ставте собі запитання: а чому сталося так, а не інакше?

***

Наступного дня я зустрівся з господарем будинку, гостинним Nicu Lesnik. Як бачите, в нього навіть і прізвище типово українське. Принаймні, я зустрічав його однопрізвищників у Камені-Каширському.

Чоловік займається купівлею та продажем худоби. Зранку ми разом випили кави та поговорили про життя в Молдові. А ще зробили декілька спільних фото, яких з радістю додаю нижче.

Виявляється, молдовани покладають величезні надії на нинішню президентку Маю Санду, яка розбудовує проєвропейську стратегію для країни. Та що ж поробиш, коли мислення в людей ще совкове: під час вчорашньої трапези одна із гостей, жінка літнього віку з гумором промовила тост: “За Родіну! За Сталіна!”. Я пояснив, що не варто за це пити: якби не Сталін – ви б зараз були румунами й не знали б тої бідності та дна, з якого нема виходу. А тому що ці землі до Другої світової війни належали Румунії. Аналогічно і в нас, в Україні: якби не Сталін, то я б зараз був поляком, адже Волинь до 1939 року входила до складу Польщі! А це – великі можливості. Сталін нас не звільнив, а окупував, загнав у рабство на декілька десятків років… Бо звільнення передбачає права та свободи для своїх громадян, чого ніколи за совка не було…

***

І знову річка #Дністер по якій і проходить українсько-молдовський кордон. Говорять, що там дуже красиві краєвиди, яких можна однаково приписати, як туристичні місця України. Посеред водойми є острів, то ж я вирішив поглянути на нього, а також на свою країну саме з молдовського берега. Із села #Naslavcea. Фільмування з квадрокоптера проводив дуже обережно, аби не стали порушником кордону. Що з цього вийшло – дивіться на відео нижче, або ж на моєму YouTube-каналі.

***

А ще на українському березі річки #Дністер є монастир, обриси якого дуже помітні саме зі сторони Молдови. Тому додаю ще одне відео.

На шляху до річки я натрапив на молдовських прикордонників. Ті глянули мій паспорт та побажали щасливої дороги.

Місцеві жителі не дуже хорошої думки про них: говорять, що ті разом з поліцією крадуть в людей дрова, солому та інші господарські речі.

– Як? Поліція краде? – здивувався я.

– Да! Так поліція – то є перші бандити! – почув у відповідь.

Знаєте, це мене водночас і розсмішило і засмутило. Це ж треба поліції опуститися до такого низького рівня, щоб красти в людей солому і дрова! Великий сором! Мені здається, що навіть в Україні правоохоронці мають значно кращу репутацію… Хоча з цим також можна не погодитись…

***

Мова – (не)ідентифікатор нації

Говорять, що мова – це ідентифікатор нації. Тобто, де розмовляють українською – там українці. Все просто! А от Молдова зламала всі шаблони та уявлення про світ. І зараз розповім чому. Якщо ви думаєте, що українською мовою розмовляють лише в Україні, то ви помиляєтесь. На кордоні з Україною у Молдові є цілий ряд українських сіл, де більшість жителів спілкуються солов’їною! У таких селах мені вдалося побувати й справді: я почував себе, наче вдома, а в селі #Унгри / #Unguri навіть є українська школа. Окрім Унгрів таких сіл цілий перелік: #Бирладень / #Bîrlădeni, #Русень / #Ruseni, #Наславча / #Naslavcea, #Атаки / #Otaci, #Окланда / #Oclanda та інші.

І що найбільш дивовижно: люди в цих селах не вважають себе українцями, а україномовними молдованами. Це як російськомовні українці в Україні. І як назвати цю особливість? Це помилка природи? Або ж люди, які через історичні обставини не змогли себе ідентифікувати? І взагалі: що таке національна ідентичність та куди віднести цих людей, які живуть за українськими звичаями, шанують українську мову та культуру, але не вважають себе українцями. Просто хаос в голові! З жителями села #Наславча мені вдалося поспілкуватися. Відео нашої розмови я додаю нижче.

***

На телеканалі “Аверс” мене вже вважають співведучим. Щодня приношу нову історію для глядачів, тож цього разу розповів про україномовні села у Молдові, про те, чи відчувають україномовні молдовани утиски їх прав у країні, і те, чому у мандрівках варто відпочивати. Своїм велосипедом від «Веломан-Екстрім» здолав уже понад 700 км. Нарікань немає.

***

Їхав у Придністров’я, а потрапив… у Радянський союз

Придністровську народну республіку можна сміливо назвати “раковою пухлиною” для Молдови. Таких висновків я дійшов відвідавши цю, ніким не визнану державу. І не лише тому, що тема Придністров’я максимально гальмує євроінтеграцію Молдови, а ще й тому, що громадяни, які там живуть самі ж для себе побудували в’язницю. Без перспектив і майбутнього. Нагадаю, що в 1992 році у Молдові розпочався військовий конфлікт, який і розділив країну на дві фактично незалежні один від одного території. Основні причини конфлікту: небажання Росії виводити свої війська з території, небажання жителів Придністров’я асимілюватися з Румунією. Цей конфлікт не вирішений досі. Спробую розповісти про цю самопроголошену республіку.

1. В’їзд

Не зважаючи на те, що міжнародна спільнота вважає Придністров’я частиною Молдови – насправді республіка має власний уряд, Президента і митницю, яку контролюють російські війська. І навіть молдованам, щоб відвідати цю територію потрібно з паспортом пройти митний контроль. І то при в’їзді видають спеціальну міграційну картку, в якій зазначено конкретний час твого перебування у державі. Наприклад, мені дали всього 12 годин і сказали, що до такої-то години я повинен покинути республіку. Не встигнеш – штраф, або в’язниця. Нічого не нагадує?) Колись так було за совка. Але цими давно віджитими правилами в Придністров’ї й досі живуть. То ж я намагався якнайшвидше відвідати міста #Тирасполь і #Бендери та виїхати з цього жахіття.

2. Мова

Офіційно нібито в республіці функціонує три мови: українська (тому, що на кордоні з Україною є ряд україномовних сіл), російська (ну як же без неї, адже країна є повністю маріонеткою Росії) та молдовська на кириличній основі, що відрізняє республіку від решти Молдови, де використовують латиницю. До речі, і в Україні ширяться ідеї використання української латинки. Tse koly ya ukrainski slova budu pysaty same otak. Проте насправді реалії Придністров’я такі, що перевагу має саме російська мова, що лунає з усіх кутків. Ну точно совок, адже й там також насильно вводили русифікацію.

3. Валюта

Офіційною валютою Придністров’я є придністровський рубль. І що найбільш дивовижно: ці гроші можна реалізувати лише в межах республіки. Їх не визнає жодна країна світу! Жоден банк не знає, що це. Навіть у самій Молдові їх неможливо обміняти. Тож і я не захотів, аби ця псевдовалюта мала місце в моєму гаманці, знаючи що в країні буду лише декілька годин. У Бендерській фортеці приймають будь-яку валюту. Я дав 100 гривень і не помітив, що решту мені видали придністровськими рублями. Хоча просив дати молдовські леї. Та “курка” на касі або не почула, або не зрозуміла мене. Зрештою, як непотрібний папір я викинув ці рублі в колодязь замку Дракули в Румунії, куди туристи кидають монети.

4. Платіжні системи

На шляху до Тирасполя я зайшов у магазин та запитав, чи можна у них розрахуватися картою. Почувши позитивну відповідь набрав продуктів та підійшов до каси. Свої карти я під’єднав до Google Pay та, зазвичай, оплату здійснюю безконтактно через мобільний телефон. Пробую розрахуватися – безрезультатно. Лише пізніше мені повідомили, що на території Придністров’я не працюють платіжні системи MasterCard і Viza. А є “Радуга” і ще чортзна-що. “Просто жах! Куди я потрапив?! Заберіть мене звідси!” – подумав я тоді. Отак майже весь день був голодним: хоч маю гроші, а купити нічого не можу. Добре, що жінки при дорозі продають фрукти та в мене вистачило сміливості запитати, чи приймають вони гривні.

– Ми всьо прінімаєм! – почув у відповідь.

Далі я запитую, скільки персиків вийде на 100 гривень. Жінка бере калькулятор, починає підраховувати, ставить ящик на вагу і каже:

– Вийдєт восєм кілаграм!

– О, мені стільки не треба! – кажу я.

– Мужчіна, сколька вам нужна? – перепитує вона.

– Та мені 3-4 штучки! – відповідаю.

Продавчиня дає три персики мені безплатно, мовляв, їжте. Я подякував, лишив їй на столі декілька гривень і миттєво сів на велосипед.

– Мужчіна, заберітє дєньгі! – кричала вона услід. – Мнє нічєво нє нужна! Я вам проста так дала.

Але її вже ніхто не хотів чути.

5. Паспорти

Паспорти громадян ПМР не визнають в жодній країні світу. Це означає, що виїхати з республіки неможливо (така собі “залізна завіса” радянського зразка, або ж вічна ізоляція). Хіба за умов отримання паспорта громадянина Молдови. Але спочатку її жителям потрібно прийняти громадянство Молдови. Тобто, як би це банально не звучало, це молдовани, що народжені без громадянства. Аналогічно за спрощеною схемою вони мають можливість прийняти й російське громадянство та отримати російський паспорт. Подібна ситуація і в наших “бананових” Д/ЛНР. Проте з таким паспортом можуть виникнути проблеми. Наприклад, громадянам Росії з кримською пропискою цивілізовані держави відмовляють в отриманні візи. А тому що жодна нормальна країна не визнає Крим російським.

6. Незалежність

Громадяни Придністров’я вважають, що живуть у незалежній країні. А насправді республіка повністю залежна від Росії. І справа не лише в русифікації, про що я розповідав вище. Вплив Росії відчутний всюди! І в деяких випадках – аж до маразму. По-перше, яка ж це незалежність, коли на території країни у Тирасполі існує російська військова частина і росіяни контролюють усю її територію?! По-друге, у містах білборди переповнені написами, типу, “За будущее с великой Россией”, а ще закликами голосувати за кандидатів партії “Единая Россия”. Так, вам не почулося. Жителі Придністров’я брали участь у виборах депутатів держдуми Росії. За ці 30 років “незалежності” громадяни ПМР не стали успішними, не стали щасливими та, мабуть, зрозуміли, що знаходяться в ямі, з якої вилізти неможливо. Така ж доля чекає і Д/ЛНР: в союзі з Росією добра не буде ніколи.

7. Історична спадщина

Відвідав Бендерську фортецю, а вона дещо в аварійному стані. Зі стін сиплеться каміння, а дошки в деяких кімнатах зламані. Замок потребує реконструкції. Але скоріше за все до історичної спадщини в республіці нікому нема діла.

8. Низькі зарплати

Поспілкувався з охоронцем Бендерської фортеці. Той запитав:

– Так, чтоби путєшествовать нужно какіє-то дєнгі іметь?

– Ну так, – відповідаю я. – А в чому проблема? Назбирав грошей і поїхав! Зрештою можна виїхати на заробітки закордон.

– Ага, с такімі зарплатамі как у нас нє насабіраєш, – сумно продовжив він та почав скаржитись на рівень життя в країні. Я мовчав, тоді він запитав про труднощі перетину кордону:

– А как же с праєздом?

– Ну так у нас безвіз. З українським паспортом можна вільно подорожувати Європою, – відповідаю я.

– Вєзьот же людям! – чую заздрісну нотку від нього. А колись Придністров’я було найрозвиненішим регіоном Молдови.

9. Елементи совка

Іноді здавалося, що після розпаду Радянського союзу Придністров’я остаточно зупинилося в розвитку. Елементи совка всюди: серп і молот на гербі та прапорі, георгіївські стрічки вивішені на вулицях. А ще пам’ятники радянським вождям, танки з написами “За родину” ну й звісно – совкова звичка до блиску відбілювати бордюри та дерева, що в Україні у деяких містах вже давно вважається пережитком минулого.

Хоча є в республіці й свої плюси: вулиці чисті, а комунальники помітно, що працюють. Та й стан доріг доволі не поганий.

Щоб показати вам це все я змонтував коротенький відеоролик. А для атмосферності – додав на фон гімн СРСР. Думаю, він найкраще пасує для відображення цього маразму.

З повагою ставлюся до жителів Придністровської молдавської республіки та бажаю якнайшвидше звільнитись від цього рабства. А це можливо лише за однієї умови: виведення російських окупаційних військ з території. Саме тоді й настане мир і добробут у домі!

***

Бендерська фортеця. Замок вважався одним із найміцніших в Молдовському князівстві, тому саме сюди у 1709 році після поразки під Полтавою втік гетьман Іван Мазепа. До речі, сам Мазепа був найбагатшою людиною в Європі, знав 8 мов, і за свої кошти збудував 28 церков. Хоча не зважаючи на це Російська православна церква пізніше накладе на нього анафему (прокляття), яка по сей час не знята. Вселенський патріархат вважає, що таке рішення було прийнято суто з політичних мотивів і не визнає анафему. До речі в селі #Варниця, що неподалік міста #Бендери він і помер. Де знаходиться могила чоловіка наразі невідомо, але є припущення, що у Румунії, куди його тіло перепоховали…

***

Дуже цікаво мандрувати, коли багато пам’яток в інших державах нагадують про Україну. Тяжко повірити, що цей чоловік, якого ми знаємо, як великого письменника, чий твір “Енеїда” навіть читав Наполеон Бонапарт, був до того ж військовим. У 25 років хлопець був закоханий в дівчину Марію, а коли та йому відмовила – з розпачу пішов до армії. Звісно, мова про Івана Котляревського. Зараз його твори вивчають у школах, а чоловіка вважають зачинателем літературної української мови. А успіх в тому, що він не соромився сільської мови, якою на той час розмовляли українці та цією “народною” мовою записав свій шедевр “Енеїду”. Джерела повідомляють, що Іван так і не був одруженим до кінця життя і був масоном.

На території Бендерської фортеці у 2010 році встановлений пам’ятник на його честь, адже Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні та відповідно у визволенні міста #Бендери.

При виході з фортеці охоронець запитав у мене:

– А пачєму ти нє пашол в музєй, а под стєни?

Я відповів, що знаю, куди іду і цей зв’язок з Україною я знайшов.

– Ах, точна! – продовжив охоронець, – там же етот ваш, Котляревскій!

***

А ось і ще одна родзинка Молдови, чим варто хизуватися українцям. Саме в місті #Бендери (раніше #Тягиня) в 1710 році українцем була написана перша у світі Конституція. Під стінами Бендерської фортеці нині знаходиться пам’ятний знак цій події. Українською та латинськими мовами. Відомо, що автор документу гетьман Пилип Орлик навчався у Киємо-Могилянській колегії, а ще боровся з корупцією та мав 8 дітей. Тож імовірно, що його нащадки нині ходять посеред нас.

Загалом культура Молдови дуже пов’язана з українською. Достатньо лише глянути на їх національний одяг: однакові ж вишиванки, що максимально подібні до наших. Та й у ресторанах, кафе, нічних закладах дуже часто можна почути українську музику. А що вже говорити про магазини, де половина товарів на вітринах – з України. Причому з українським маркуванням, про що я розповів у черговому випуску програми “Добрий ранок” на телеканалі “Аверс”.

***

Встановив намет поблизу тюрми

Здається, надто багато уваги я приділяю Бендерській фортеці та й взагалі Молдові. Не дратуйтеся, це останні фото з Придністров’я.

У Молдові я подорожував тиждень і нині від’їхав доволі далеко від країни, а свій блог як завжди веду із запізненням через величезний обсяг інформації, яку не встигаю опрацювати. Адже впродовж мандрівки й займаюся монтажем відео, яких знімаю на квадрокоптер. Причому роблю це з мобільного телефону. І досягаю такої якості, що вони ідеально дивляться навіть на величезному екрані на всю стіну в телевізійній студії. Ще 10 років тому про це можна було лише мріяти. А зараз – маленький комп’ютер у мене в кишені. Про секрети вдалого монтажу розповім якось у наступних дописах.

Під час мандрівки Молдовою, неподалік села Старий Орхей, розклав свій намет. Прямо посеред дороги, мовляв, тут все одно в цих хащах ніхто не ходить. Тим більше сезон жнив вже позаду.

Вечір. Одягнувся тепліше, огорнувся в спальний мішок та спокійно розмовляю по телефону, аж тут чую гул мотоцикла. Визираю з намету, і бачу, що він прямо з гірки їде просто на мене… Миттєво вмикаю ліхтар та кричу “Стій!”. Водій мотоцикла помічає світло та велосипед з наметом і у двох метрах від мене встигає маневрувати вбік. Щоб уникнути наїзду на мене – в’їхав у кущі. То було весело. Пізніше він з напарником витягали той мотоцикл з кущів. Я пояснив, що є туристом з України. Зупинився тут, бо знайшов спокійне місце. Ця подія була попередженням для мене і наукою про те, що ніколи не варто ставити намет на дорозі. Краще на узбіччі.

– Слухай, друже, надворі холодно. Може ти підеш спати до мене додому? – запропонував він.

Я відмовився лише тому, що було ліньки. Довелось би заново упаковувати всі речі, а це – як мінімум пів години. Проте пізніше пожалів, що не погодився. Особливо зранку. Тремтів від холоду, виглянув з намету, а трава вкрита заморозками. Того ж дня зрозумів, що варто відвідати секонд-хенд та придбати теплий светр. Так і зробив: вже у Кишиневі. Сам чоловік приїхав до мене, бо помітив світло ліхтарів посеред поля з підозрою, що це чергові злодії.

– Я думав, що це знову хтось дрова краде. Ти акуратніше будь: тут різні придурки бувають. Поряд – тюрма! – попередив він.

Вже під ранок я і справді помітив поблизу себе огороджену колючим дротом територію.

***

Чи бажаєте заробляти стільки, щоб не їхати на заробітки за кордон? Деяким молдованам це вдається. Проте робота є сезонною. У молдовських селах на кордоні з Україною місцеві фермери вирощують яблука. І традиційно восени на їх збір набирають місцевих працівників. Таких я зустрів на шляху до міста #Сорока і поцікавився, скільки їм платять в годину.

– 250 лей, – відповіла одна жінка, пригощаючи мене яблуками.

Станом на вересень 2021 року я конвертував це у різні валюти та був приємно вражений. Адже це 374 гривні, або ж 12 євро. А от у Польщі на такій роботі платять 14 злотих (94 гривні). Ну як вам різниця?

Додаю у вкладенні відео Сороцької фортеці, “родзинку” правого берега Дністра. Споруда знаходиться на кордоні з Україною. До речі потрапити на екскурсію до фортеці можна через річку на поромі в селі #Ямпіль Вінницької області. Не забудьте прихопити з собою закордонний паспорт.

***

Кожну країну я розглядаю через призму музики. Тож з радістю розповім про музикантів з Молдови, треки яких відомі й в Україні. У 2004 році ще не було інтернету, а мобільні телефони навіть не увійшли у вжиток, проте якісна музика знаходила свого слухача і державні кордони, як відомо, цьому зовсім не перешкода. Тож не дивно, що на своєму старому касетному магнітофоні я по декілька разів переслухував пісні гурту O-Zone. На той час талановиті молдовани заполонили своєю музикою всю Європу. Їх треки потрапляли у престижні чарти телеканалів і радіостанцій і по декілька тижнів трималися на перших позиціях. Серед найбільш яскравих композицій:

– Dragostea Din Tei –

– De Ce Plang Chitarele –

– Despre Tine –

Молоде покоління навряд чи пам’ятає їх. Впродовж останніх років у Молдові вони стали справжніми народними піснями, яких частенько переспівують на весільних застіллях естрадні музиканти, як у нас “Червону руту”. До речі саме з “Червоної рути” розпочала свої виступи по Україні відома співачка Софія Ротару, яка теж родом з Молдови.

На жаль, гурт O-Zone у 2005 році розпався, а його учасники розпочали сольну кар’єру. Серед них – відомий в Україні виконавець Dan Balan, який нині проживає у Києві. Тож не дивно, що у 2018 році артист переспівав колишню пісню гурту O-Zone “Dragostea Din Tei” назвавши її “Numa Numa 2”. Що з цього вийшло слухайте тут:

Приємно зазначити, що Дан Михайлович також співає й українською мовою: у 2020 році спільно з Оксаною Мухою вийшла його робота #Всепробачати.

Загалом його творчість – окрема тема для розмови. А скільки галасу набирали його треки з популярними європейськими виконавцями! Вікіпедія повідомляє, що це єдиний виконавець молдовського походження, що був номінований на премію “Ґреммі” (разом із репером T.I. та Rihanna) за трек Live Your Live.

Дивно, але й тут знову ж таки прослуховуються мотиви старого хіта гурту O-Zone “Dragostea Din Tei”. Я тепер зрозумів фішку успіху: цей трек можна перевидавати у новому звучанні кожні 10 років і він завжди буде популярним

У свій час також у європейських чартах займали перші місця й інші треки від Dan Balan. Наприклад:

– Freedom –

– Chica Bomb –

– Justify Sex –

Сподіваюся, ця музична добірка була для вас пізнавальною і корисною. А, можливо, і навіяла смуток за минулими роками… Хто зна… А я вкотре хочу подякувати свому партнеру – оператору Teztelecom, завдяки якому маю можливість слухати музику в дорозі.

***

Скельний монастир в селі #Ципова – унікальне місце Молдови. Тут у XI – XII ст., щоб захиститися від татарських набігів місцеві жителі видовбали у скелях декілька схованок, пізніше в яких почали збиратися для молитов. Нині маємо цілий комплекс печер, які на жаль є напівпорожніми, проте все одно привертають увагу парафіян і просто туристів. А ще територія монастиря може похизуватися надзвичайно красивим видом на #Дністер. Тому, якщо захочете відвідати локацію – фото зробіть обов’язково. А якщо подорожуєте самостійно – прихопіть монопод для селфі, як це зробив я. Ну а взяти з собою квадрокоптер – взагалі шикарна річ. І, дякувати Богу, я маю можливість ці шикарні кадри вам показати. Дивіться на відео.

Коли приїхав до монастиря – дуже мучила спрага. З’явилася ідея: в іконній лавці на території монастиря можна придбати освячену воду. Готівки не було, а здійснити оплату картою в церквах поки-що неможливо. Тоді ж я згадав, що декілька днів тому один місцевий житель, дізнавшись про мою мандрівку, дав мені гроші, мовляв, “тримай, купиш собі води“. Словом, гроші пішли за призначенням. Вода так вода. Спрага була такою, що два літри випив одним подихом. Та й на свічки вистачило подарованих грошей. Так про мене дбають Вищі сили .

***

Місце, де не діє сила тяжіння

На моєму шляху дуже багато споруд релігійного значення. Мені здається, що релігія і є скелетом культури та історії. Так було, наприклад, з Києвом. Потреба в поширенні християнської віри породила і кирилицю та й взагалі – книгодрукування. Зазвичай все починалося зі звичайних недільних шкіл, які потім розросталися до нинішніх університетів та академій з величезним різноманіттям наук. Тобто без пізнання Бога – не було б пізнання світу.

Монастир в селі #Курки у Молдові – також одне із тих привабливих місць, де слід зупинитися туристу. А особливо такому, як я: що не обмежує себе ні в чому та готовий до нескінченного пізнання нового, навіть якщо це “нове” суперечить тому баченню, що мені намагалися нав’язати батьки/вчителі/вулиця/оточення. Той, хто не готовий сприймати нове – не розвивається. Як риба в консервній банці, яка завжди в одному стані.

Ходить легенда, що першу монастирську громаду на цьому місці заснував колишній розбійник Йордаке Курк, який після випадкового вбивства своїх родичів покаявся, пішов у монахи, взявши ім’я Іоан та навернув на цей шлях і решту злочинців зі своєї банди.

На відміну від Почаєва мені не зробили жодного зауваження за те, що на територію монастиря та храму я увійшов у велоформі. Ну то й що: нічого страшного не трапилось. Дозвольте людям відвідувати храми вільно: в той час, коли їм цього хочеться і в тому одязі, який для них наразі є зручним. Одяг – це ж такі дрібниці! Для чого ці правила Середньовіччя: наприклад, носіння хустки для жінок. Коли Православна церква почне реформуватись!? Це питання я неодноразово підіймав у дискусіях у своєму блозі. І сподіваюся священники мене почують.

А ще я познайомився та подружився зі Степаном. Чоловік виконував роль вказівника-охоронця перед брамою монастиря, та представився послушником. Саме він порекомендував мені відвідати місце, де не діє сила тяжіння. Мовляв, “за містом Орхей, на трасі до Кишинева є кафе під назвою “Safarі”. Це місце вважається аномальним: якщо поставити авто на подвір’ї, то воно буде котитися не вниз, а нагору, до брами. І таких місць на планеті є лише два: у Франції та у Молдові”. Цей факт мене надзвичайно потішив і зацікавив, тож я помчав за вказаною адресою. З допомоги місцевих жителів мені вдалося відшукати цю локацію, тому лишаю її координати – https://maps.app.goo.gl/6DtMEq6rWbS3mkkS6

Проте об’єкт не виправдав моїх очікувань: експеримент не подіяв, я перевірив на своєму велосипеді. Та й взагалі: як такої гірки, куди мав би піднятися транспорт – немає. Скоріше за все, це легенда підприємця, що вигадав її заради привернення уваги до свого кафе. Кращий піар-хід не придумати! Проте, якщо місцеві жителі в цю легенду свято вірять – нехай буде так: люди завжди люблять бути обманутими. А можете і самі перевірити, координати маєте.

***

А це відео монастиря в селі #Курки (Молдова) я зняв з дрона.

З такою технікою я почуваю себе птахом. Хоча пернаті, зазвичай, мій квадрокоптер сприймають як загрозу своєму потомству та інколи намагаються перешкоджати зйомці…

***

Публікуючи фото відповім на одне із запитань, якого мені поставили в коментарях. Користувачка Наталія запитує: “Що саме надихає та мотивує знаходити час та сили на такі подорожі”. Я спробую відповісти: “Надихає розуміння того, що життя одне і його варто прожити так, як ти цього хочеш, а не так, як тобі нав’язує суспільство. Більшість людей на старості жаліють про те, що не йшли назустріч своїм мріям та не робили те, чого хотіли. А моя місія – перетворити свої мрії у плани й покроково їх реалізовувати навіть з мінімальними ресурсами. А ще – психологічно допомагати у цьому іншим, мотивувати”.

Свої запитання ви можете лишати в коментарях, чи ставити їх особисто в приват. Незабаром я проведу онлайн-трансляцію зі своєї мандрівки, де поспілкуюся з підписниками блогу. Сподіваюся, що зв’язок від Teztelecom не буде підводити. Стежте за оновленнями!

***

Найстаріші села Молдови

Я знайшов цю трійку лідерів: #Моровая, #Требужень та #Бутучень, що на берегах річки #Реут, де знаходиться і природно-культурний заповідник Старий #Орхей.

Колись на цьому місці існувало татарське городище Золотої орди. Саме тих монголо-татар, які у 1240 році майже повністю знищили Київ. Над річкою існують печерні монастирі, що вирубані у скелях, як і в селі #Ципова, про що я розповідав у минулому дописі.

Під час мандрівки Орхеєм зустрів туристів із Голландії. Зробив комплімент, що в їх країні найкраще у світі розвинена велоінфраструктура. Ну й звісно, обмінявся контактами на Facebook та поділився замітками зі свого блогу про Нідерланди. Пізнати моїми очима цю надзвичайну країну можна за цим посиланням.

– Ми завтра вирушаємо до Києва, – почув від голландців.

Довелось їх навчити правильної вимови міста:

– Не Kiev, а Kyiv! – наголошував я.

До речі, у Молдові я виявив і найчистіше місто країни. Думаєте, це Кишинів?! Зовсім ні. #Унгени, що на кордоні з Румунією. Місцеві жителі цим фактом навіть пишаються!

***

Коли вхід у деякі музеї/замки платний, але платити не хочеться – я хитрую. Просто підіймав свій квадрокоптер та знімаю локацію згори. Так було і з замком #Мімі у Молдові.

Садиба сім’ї Mimi побудована у кінці 19 століття. Багатий власник будинку займався виноградництвом, тому у погребах зберігав тисячі літрів вина. Його традицію наслідують й досі. Поблизу замку побудували винний завод, тому найкращі зразки вина можна придбати відвідувачам на вході до палацу.

***

Пропоную коротенький огляд міста #Кишинів.

До речі саме в столиці нинішньої Молдови Іван-Нечуй #Левицький написав твір “Кайдашева сім’я”. А ще у місті працював автор повісті “Тіні забутих предків” Михайло #Коцюбинський, на честь якого нині названо ліцей у місті. А що вже говорити про Лесю Українку: на її честь в Кишиневі названо бібліотеку. До речі, деякі дослідники її творчості підозрюють те, що вона була лесбійкою. Про це я писав в одному із дописів.

Варто відзначити й ще один історичний персонаж: Петро #Могила. Корінний молдованин, захисник православної церкви, монах та військовий, що похований на території Києво-Печерської лаври і навіть занесений до лику місцевих святих. У Кишиневі встановлений пам’ятник на честь знаного їм земляка. А загалом місто нічим не примітне в туристичному плані та аж надто яскравих локацій не має. До того ж некомфортне для велосипедиста: постійні затори, вузькі вулички тощо.

***

У мене вкрали мобільний телефон

Дуже важливо у мандрівках дозволяти собі відпочивати. Я це називаю “дні перезавантаження”. Коли можна випрати одяг, достатньо поспати, підзарядити всі гаджети тощо. Саме тому в Кишиневі я лишився у хостелі. Обрав чудовий заклад: Hostel Amazing Lonika –

https://maps.app.goo.gl/Nvezq2L7AJdmjMpp7. Хороше місце: приємний персонал, а головне є всі зручності та максимально чисто і недорого.

Перше, що я зробив – сходив у душ, пізніше – почав відбирати речі для прання. Мої речі хаотично лежали в коридорі і я намагався хоч якось привести їх в порядок. Більшість із них, а саме спорядження – дісталися в подарунок від веломагазину «Веломан-Екстрім». За прання довелось додатково заплатити, але суть не в тому. Готівки не було, тому домовився з адміністраторкою Марцеллою, що віддам гроші пізніше, коли перейду до банкомата. Тільки-но відправився у місто – виявив, що телефону нема. Обшарпав свої кишені, обійшов усі кімнати, де я був – безрезультатно. Адміністраторка теж забила на сполох, адже ситуація ну зовсім не в її користь. Негативні відгуки про заклад, мовляв, у хостелі відбуваються крадіжки можуть вмить зіпсувати його репутацію. Тож вона почала допомагати мені у пошуках телефону: запропонувала оглянути місця, де я перебував ще раз і тим часом телефонувала на мій вайбер.

Аж тут пролунав дзвінок.

У спальній кімнаті є декілька шаф, що замикаються на ключ і ми запідозрили, що телефон в одному із них. Виявляється хтось із гостей хостелу поцупив телефон та сховав його у себе на полиці. Адміністраторка вимушена була переступити межі приватного: піднялася на горище і принесла декілька додаткових ключів від кожного номеру шафи, аби дістати телефон. По черзі ми почали відкривати кожен… Відкрили близько 5 номерів і… не виявили телефон. Лишився один неперевірений номер…

– Я не буду його відчиняти… Я не можу в це повірити… – засмучено мовила вона.

Номер належав чоловіку роком 40-50, який проживає в хостелі вже понад рік. За цей час Марцелла встигла з ним подружитися, адже чоловік швидко увійшов у довіру та інколи допомагав їй ладнати справи в хостелі.

– Він пішов в дитячий садочок забирати мою дитину. Зараз він прийде і нехай сам відкриє шафу! – продовжила жінка.

Мені довелося трішки почекати. Заради такого видовища справді варто! На коридорі вишикувалося близько десяти людей. Тільки-но чоловік з’явився – Марцелла попросила відчинити свою шафу. Градус напруги зашкалює.

Чоловік відчиняє двері, шарпає по своїх речах і вдає, що нібито випадково знаходить апарат… А потім запитує в мене: “Це твій телефон?”. Подібного я не чекав. Йому так і не вистачило сміливості зізнатися в крадіжці. До того ж він вигадав легенду, мовляв, телефон йому хтось навмисне підкинув у шафу.

– Це неможливо! Ключі були лише у вас! – заперечує Марцелла.

Я міг заявити в поліцію на чоловіка. Але не зробив цього. Сказав, що телефон є і це головне: конфлікт вичерпано. Зрештою, йому має бути соромно за вчинок і втрата репутації в очах адміністраторів – це і є покарання. Проте вона наполягала на тому, аби вигнати крадія з хостела.

– Це просто не перші крадіжки. Раніше у мене та гостей зникали гроші. Я мушу порадитись зі своїм чоловіком, що з ним робити. Я справді шокована! Я йому довіряла… А тут таке…

Коли прийшов її чоловік – я попросив не карати крадія. Та обійтись попередженням… Та що було далі – не знаю. Хостел залишив і дуже задоволений його зручностями! Корисні висновки з моєї історії ви можете зробити й для себе. А мораль тут така: ніколи й нікому не можна довіряти!

***

“Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак”

– ці слова можна спокійно адресувати й моєму товаришу, про якого зараз йтиме мова. Микола, або ж Nicholas Zanyk-Dittenhoffer – виходець з Канади, що проживає у США. І так сталося, що цього дивака мені довелося зустріти у хостелі в Кишиневі. З пляшкою пива, яким він з радістю пригощав охочих. Енергії в чувака – хоч відбирай. Непосидючий, непокірний, з великим завзяттям у пошуку пригод на свою дупу. Так ми й познайомилися. Та не просто познайомилися, а подружилися. Виявляється прадід Ніколаса був українцем, мав його ім’я (Микола Заник) та на початку XX ст. емігрував зі Львова до Канади. Тому й не дивно, що до мене він ставився дуже приязно, дізнавшись, що я з України. Мовляв, “у мені теж тече українська кров“.

Цього було мало: він наполягав випити горілки. Мовляв, хочу бухнути зі справжнім українцем! Та й так завзято, що не відчепишся.

То була божевільна ідея. На годиннику близько опівночі. Приносити горілку в хостел та порушувати спокій людей – не варіант, тому ми вирішили сходити до одного з нічних місцевих барів. “Бухати так бухати!” – подумав я, одягаючи свій напівсухий одяг. У барі Ніколас попросив до закуски квашених огірків. Їх не було у меню, тому я домовився з офіціантом, аби нам персонально принесли бажану страву. Пізніше я навчав Ніколаса української мови. Періодично ми спілкувалися із компанією євреїв за сусіднім столиком. Як це було і чим закінчилася п’янка – дивіться на відео нижче.

Цей горе-пияка не подужав навіть однієї пляшки випити, а коли я вів його до хостела ще й примудрився спіткнутися та в***тися об асфальт

. То було весело. Зранку запитую у нього: “Як самопочуття”?! Відповідає: “Так собі!”. Все ж таки нема в українських нащадків з Америки того козацького духу та витривалості, властивої нам, корінним українцям. Проте я радий, що доля підлаштовує для подорожі такі цікаві зустрічі. Сподіваюся, з Ніколасом зустрінемось ще неодноразово. Тільки не впевнений, що він захоче зі мною пити

***

Знаєте, що це? Такий продукт продають у молдовських супермаркетах. Свиняча шкіра. Як і вуха.

Хтось скаже “фе, як це можна їсти”. А от для мене – делікатес. Який майже ніде неможливо купити, за винятком м’ясних відділів на ринку. Та й то не часто і лише в Україні, або в країнах пострадянського простору. То ж не дивно, що коли виїжджаєш за кордон починаєш сумувати за справжнім українським салом. І знову деякі вегетаріанці починають кричати “фе”. А ще й рекламу придумали цікаву. Подивіться.

Проте в українських реаліях реклама недолуга і викликає сміх. І знаєте чому?! А тому що українець-селянин без жодного докору совісті свиню заріже, а потім з насолодою смакуватиме її м’ясом. І це нормально для нас: селяни навмисне і весь рік цю тварюку годують, аби її потім з’їсти. Така її доля, щоб стати їжею для людей. Якщо у Франції споживають жаб, то чому так погано споживати свинину?

Декілька років тому журналістка Олена Лівіцька опублікувала репортаж, в якому описала це мистецтво колоти свиню. Ну й що, коли там багато крові. Вегетаріанцям варто змиритися з культурою споживання українцями свинини. Це вічна традиція українців, яка була і буде.

Повернутися до змісту

Наступний розділ