Друзі, а хто готовий відправитись зі мною у наступну веломандрівку? Пишіть у коментарях! А я продовжу розповідати свої “казки від діда Панаса”
Минулий допис я завершив тим, що після зустрічі з Олександром Корватом проїхав весь французький заповідник Авенуа. Так, все вірно. Це було дуже живописне місце: передгір’я Альп, лісиста місцевість та ідеальні траси. Щось на подобі цього.
Нарешті пізно увечері запинився в селі #Уазі (#Oisy). Як завжди я шукав, де б то підзарядити свої гаджети. Як я вже писав – жителі цього району поставились до мене з підозрою та недовірою. Наприклад я постукав у двері одного будинку. Вийшла жінка, відмовила мені та закрила двері на ключ, навіть до кінця не вислухавши. А от їх сусіди навпроти – з радістю допомогли. Пізніше я запитав у них: “А чому ваші сусіди мені відмовили?”.“А тому що вони мудаки!”, – почув у відповідь . Це були кумедні Dani Vasco Hernandez Ravo та його дружина Jo Matheo Fazer. Вже з першої розмови я зрозумів наскільки вони щирі і приємні люди. Коли дізналися, що я сплю у наметі – запропонували встановити його на своєму подвір’ї , а знайомство продовжили вже у їх просторому будинку. І тут підходить до мене Жу та говорить: “Ти потрапив на північ, а тому будеш пити з нами. А якщо не будеш пити – ти труп”. Звісно, це був жарт. Я подумав: “А чом би й ні?! Французи думають, що це злякає українського козака?! Аж ніяк “. Я погодився. Тоді вони відкривають шафу, а вона повністю заставлена алкоголем. На різноманітний смак, як у магазині.
– Що ти будеш пити?, – чую від Дані.
– Я б хотів спробувати французьке вино! – відповідаю.
Моє вміння підбадьорювати вони також оцінили: я сказав, що французьке вино славиться в Україні! А для них – це як бальзам на душу. Тому Дані виставив на стіл Baron de Lestac – найдорожче вино, яке у них було, а сам з дружиною пив коньяк.
Ми спілкувалися про все на світі: побут, релігію, жарти тощо. Я запитав: “Що ви думаєте про Україну?”. І почув відповідь: “Я радий, що це країна, що відірвалася від Росії”. Знаєте, так як ми спілкувалися через перекладач – скрін цієї відповіді я не міг не зберегти, тому додаю його тут.
Пізніше ми разом з Дані жартували над його дружиною Жу, адже вона сп’яніла дуже швидко. “Да, жінки – вони такі”, – погодились обоє! Багато фотографувалися, робили селфі. Деякі знімки додаю нижче під дописом.
Зрештою, десь о першій годині ночі я пішов відпочивати. Наступного дня вирушив у дорогу, подякувавши за гостинність. А як не подякувати? Вином пригостили, нагодували, гаджети підзарядили та ще й грошей в дорогу дали. Одружилася пара нещодавно, разом виховують дитину. Дані працює на заводі Materne France, що спеціалізується на переробці фруктів, виготовленні соків та джемів. Тому упаковку джемів Дані також додав мені в дорогу. Докладніше про це я розповідаю тут.
Пізніше на своїй сторінці у Facebook вони лишили допис про мене. Перекласти його українською мовою мені знову допомогла Galyna Boiko.
– Це було складно, – пояснює Галина, – через відсутність розділових знаків.
Та з горем нам вдалося зрозуміти зміст допису , тому подаю переклад тут:
“Коли зустрічаєш українця, єдина мета якого – перетнути Європу велосипедом, це додає сміху!!! Для нього пригода і для нас досвід. Вдалої подорожі, чувак, були раді тебе прийняти у себе”.
Того ж дня мій шлях продовжився, але не надовго… Проїхав я всього 30 км і …. знову халепа… При чому така, що продовжити рух далі було зовсім неможливо… Під селом #Рибмо́н (#Ribemont) розірвався ланцюг (додаю фото нижче).
І добре, що не посеред поля – а в кілометрі до найближчого села. Тому я далі вів велосипед в руках. Єдиний вихід із ситуації: звернутися до когось за допомогою. Так і зробив. Помітив поблизу одного подвір’я декількох молодих людей та пояснив ситуацію. Попросив хоча б якийсь старий ланцюг, аби я зміг доїхати до найближчого магазину. Так от познайомився з Maxime Collet. Цей чувак забрав мій велосипед до себе в авто та довіз мене до спеціалізованого гіпермаркету Decathlon Saint-Quentin, що в місті Сен-Кантен (Saint-Quentin). Це був єдиний відрізок (20 км) до Парижа, якого я вимушено проїхав не на велосипеді. Тому ще раз вдячний Максиму за внесок у реалізацію моєї мрії.
А знаєте, що мені говорив батько, коли я вирушав з дому?! “Ти молодий, до Парижа доїдеш, а от ланцюг може не витримати!”. Він був правим.
Рух продовжився. Маленькими кроками… Точніше кілометрами. Місто за містом. Село за селом. А знаєте, які села у Франції? Абсолютна відмінність від українських! Вони невеликі, знаходятся посеред полів та нагадують острівці. А магазин і храм в такому селі – це розкіш і більшість сіл цього не мають. Тут на відео я показую, як виглядає типове французьке село. Добре, що дороги кращі, ніж в Бельгії. Проте гірші, ніж у Німеччині та Нідерландах.
А до Парижа лишалося орієнтовно 150 км. Знаєте, як би дивно це не звучало, але в дорозі я вперше побачив осла. Звісно, це ж не властиво для України. Такі моменти додають настрою, подивіться самі.
***
8 серпня 2019 року. До Парижа лишалося 118 км. Я розумів, що своєї мети досягну саме сьогодні і ця мрія додавала мені сил та бадьорості. А чим ближче до міста – тим приємніше було їхати. Тим більше по отаких чудових велодоріжках на дві смуги.
Ви б знали, як було радісно, коли навігатор показував, що до Парижа лишилося всього 13 кілометрів.
І ось місто #Пантен (#Pantin), і нарешті – XIX округ Парижа. Миттєво налаштував свій навігатор на Ейфелеву вежу та широкими вулицями помчав до цілі. На одній із вулиць помітив торгівлю. Посеред пішохідного переходу невідомі люди кожного зустрічному пропонували цигарки. І моєму здивуванню не було меж, коли на одній із пачок помітив напис українською мовою: “Куріння вбиває”. В той момент я не видавав, що з України, бо через цих горе-торговців за українську націю мені стало соромно… І слава Богу, що українців в місті більше не зустрічав. Лише трьох парубків, з якими теж не спілкувався.
Знаєте, а місто дуже дороге і не завжди підйомне для типового середньостатистичного українця. Мені довелося помітити не зовсім позитивні сторони: стихійна торгівля, багато сміття та битого скла на вулицях, через що один раз доводилось латати шину. Проте ці всі речі не псували настрій…
Мене запитують: що ти зробив, коли вперше в’їхав у Париж? Звісно, під’їхав до Палацу Трокадеро та зробив селфі на фоні Ейфелової вежі. Ось воно, славнозвісне селфі, що пізніше не раз буде з’являтися у новинних сюжетах на українському телебаченні, а також на сторінках газет.
А в своєму інстаграмі @nestorlipich опублікував сторіз з написом: “Місію виконано. І на одну мрію стало менше…”. Ну і звісно – отримав схвальні відгуки від читачів блогу, щось типу, “ти зламав стереотипи”, “вітаю”, “молодець”, “приклад для наслідування” тощо. Помітив багато лицемірства, бо ще місяць тому у свій бік від цих людей чув сотні насмішок, типу: “Ти що, хворий? Ти серйозно?!”, “Ти знаєш яка для цього підготовка треба? В першу чергу фізична? Це не на поле переїхати за 2 км, чи в магазин за хлібом”, “Я б ніколи не поїхала так далеко велосипедом”!. Ну і, звісно, сотні невдалих аргументів цього не робити від батьків/ друзів/ знайомих, більшість з яких виявилися звичайними міфами.
Зараз з упевненістю можу сказати, що це було краще рішення в моєму житті. А взагалі – робити те, що хочеш та нікого не слухати приносить подвійну насолоду!
Коли наближався вечір – я знову відкрив навігатор та почав шукати, де у Парижі встановити намет та спокійно провести ніч… Вихід знайдено: Булонський Ліс (Bois de Boulogne). Чудове, спокійне місце, де майже не ходять люди, а тим більше лише в 3 кілометрах від Ейфелової вежі.
***
Наступного дня я оглянув безліч архітектурних пам’яток міста. Всі, які можливі. Спіймав дощ. Трохи було незручно фотографувати, постійно ховав техніку під плащем, проте вдалося зробити багато знімків, і деякі з них публікую нижче під дописом.
У парку, поблизу Собору Пари́зької Богома́тері (Notre Dame de Paris) над річкою Сена довелось латати шину. Я знову втрапив у халепу, коли всі веломагазини були зачиненими. Та це тимчасові труднощі, яких вдалося вирішити швидко. У самому Соборі не вдалося побувати. Після пожежі 15 квітня 2019 року його огородили для реставрації, а доступ до споруди заблокований та надійно охороняється поліцією та озброєними до зубів військовими.
Увечері для читачів свого блогу я організував пряму трансляцію в instagram, у якій зміг показати місто і вперше детально розповів про екіпірування свого велосипеду. Словом, відповідав на кожне запитання глядачів, а найактивнішим пізніше подарував сувенірчики з Європи. Зокрема, їх отримали Анатолій Дудік, Оля Лесік, Galina Denisyuk та інші. Ті, яких придбав для себе – абсолютно всі подарував брату Олександру. Це людина, що зробила найбільший вклад у мою мандрівку.
Шкода, що трансляцію з інстаграму не вдалося зберегти, вона справді була цікавою і цінною. Проте збереглася із фейсбука, яку я проводив вже наступного дня.
До речі, якщо ви не бачили трансляцію з Амстердаму, де я також відповідав на питання читачів – запрошую сюди.
Того ж дня через інтернет я замовив собі квиток на автобус в Україну, адже знав що мій велосипед такого знущання не витримає . До речі, на той час квиток із Парижа до Львова, із пересадкою в місті Ополе (Польща) коштував 3 тис. гривень. Недорого. Увечері після трансляції я завітав до одного з паризьких ресторанів та домовився із їх шефом, аби вони підзарядили мій павербанк. Та як виявилось – цього було мало. Я зрозумів, що мій квиток потрібно роздрукувати. Тому зранку, 10 серпня, заїхав до найближчої фотостудії PUNCDIUM, що за цими координатами. Я був вражений… Місцевий фотограф виконав моє прохання навіть не взявши грошей. До речі, тоді я і зробив знімок їх офісу.
Після проведення вже згаданої онлайн-трансляції на Facebook я сів на велосипед та помчав до автовокзалу. І тут – знову халепа… Причому настільки безнадійна, що ледь не вивела мене із себе… Спробую пояснити докладно… Я поспішав. До відправлення автобуса лишається 30-40 хвилин. В дорозі акумулятор до телефону розряджається. Доступу до навігатора – не маю, куди їхати – не знаю. Доступу до перекладача – не маю, мови не знаю, попросити допомоги не вдається, бо мене не розуміють. Пробую знайти вихід із ситуації. Знаходжу перше кафе, 10 хвилин стою біля розетки, телефон увімкнувся, але розумію, що час минає і треба їхати далі. В дорозі акумулятор розряджається знову. Жестами та загальними фразами з англійської прошу допомоги у людей, пропонують їхати на метро. Не став ризикувати, бо точно знаю, що не встигну. Спробував домовитись з таксистами, але кожен, бачивши, що доведеться упаковувати всі мої речі та величезний велосипед – відмовляли. Пробував спіймати звичайні автівки – ситуація аналогічна, відмова. Це був найтяжчий момент подорожі, коли виходу просто не було.
Чим закінчилась ця історія – залишиться поки-що загадкою. Але на автобус я встиг. Як? А свої припущення пишіть у коментарях. Що б зробили ви в такому випадку? Зі свого досвіду скажу, що вихід завжди є, навіть якщо ми переконані у протилежному.
У автобусі додому познайомився з одним українцем з Івано-Франківської області. Чувак їхав по “білому” паспорті, бо біометричний загубив. Розповідав, що певний час жив у Парижі і навіть зазнав проблем. Натякнув, що справа була пов’язана з наркотиками. Проте я не став про це розпитувати, тому ці нюанси не розповім. Не буду розповідати й про те, як доїхав до Львова. Теж із пригодами. Згодом прибув до Каменя-Каширського та здав свій велосипед у ремонт. До речі, всюди за свій багаж довелось платити. Наш громадський транспорт не пристосований для велосипедів, як, наприклад, у Чехії.
Загалом, впродовж мандрівки мене постійно підтримували люди. В тому числі й фінансово. Ось для прикладу одне із повідомлень.
“. Я погодився. Тоді вони відкривають шафу, а вона повністю заставлена алкоголем. На різноманітний смак, як у магазині.
