

туреччина

Веломандрівка на балкани

Цікаве з розділу:

***

#Туреччина. Митницю пройшов швидко та без жодних проблем. Проблеми настали потім: прохолодного вечора потрібно було спуститися з гірки, виїхати із зони заповідника, аби нарешті знайти місце для намету, і бажано на околицях якогось села. А ще бажано було б придбати собі поїсти. Та й напої теж закінчувалися. Готівки при собі не мав, натрапив на один магазин у селі #Kapakli, де спробував розрахуватися картою, але марно. Карту просто не приймав термінал, тож перше враження про Туреччину було не дуже приємне: “У яку #алупу я потрапив?! Де цивілізація?! Де нормальні магазини?!”.

Порадувало те, що мобільний інтернет вдалося налаштувати, тому вже у наметі я зателефонував своїм родичам і поскаржився на відсутність в країні будь-яких ознак цивілізації.

Зранку я прокинувся під звуки молитовного дзвону з ближньої мечеті. Я вперше побував в мусульманській країні, тож для мене такі заклики до молитви були справжнім відкриттям. І так декілька разів на день та ще й доволі гучно. Я щоразу намагався записати їх на відео, проте ніколи не встигав. У мережі знайшов подібні відео, тож маю чим поділитися. Це як у нас церковні дзвони.

А ще зрозумів, що поспішив з висновками, щодо відсутності цивілізації. Варто було б від’їхати кілометрів зо 30 і от тобі щастя: в місті #Kirklareli є все, чого душа забажає. Тож передусім я поповнив запас води та продуктів, а ще придбав стартовий пакет Vodafone. Місцевий оператор за 15 євро давав 20 Гб інтернету. Тим часом мій естонський оператор Teztele.com – всього 2. Але це лише в Туреччині. У Болгарії його тарифи були надзвичайно вигідними. Ще я приємно здивувався гостинності турків: як тільки відвідував будь-яке кафе – мене відразу пригощали чаєм. Безплатно.

За календарем 24 вересня. А я все ближче і ближче наближався до Стамбула. По сухих турецьких кам’янистих полях, спраглих вологи. Мій “залізний кінь” від «Веломан-Екстрім» успішно виконував поставлені завдання.

Врешті-решт на ночівлю зупинився в околицях міста #Saray. Намет встановив понад річкою, чи то каналом Ergene Stream, що було чудовим місцем для випасу корів, бо бачив місцевих пастухів поряд. Перед тим, познайомившись та подружившись з персоналом закладу Pasta Simit Sarayi, де лишив свої гаджети на підзарядку. Вони виявляли захоплення моєю веломандрівкою до Туреччини із самої України.

Зранку я продовжив рух. Коли вже доїхав до міжнародного аеропорту – розумів, що ціль близька. Карта доріг міста просто лякала: сотні мостів, підземок і жодної велоінфраструктури. Надзвичайно тяжко рухатись по Стамбулі велосипедом. Я придбав собі випити та зупинився, аби знайти людей, які б прийняли мене до себе на ночівлю. Шукав за допомогою каучсерфінгу, але спроби виявилися марними. Тим більше вони платні. Раніше й пробував користуватися цим сервісом у Бухаресті та Кишиневі. Після чого зрозумів, що каучсерфінг – остаточно мертвий. Це вже пережиток минулого і в даний час ця мережа не працює.

В одному з наступних ефірів на телеканалі “Аверс” показав глядачам, як виглядає Блакитна мечеть та Софіївський собор у Стамбулі.

Зняв і декілька коротеньких відео для тік-тока, яких об’єднав воєдино.

***

Д͟е͟ ͟в͟т͟а͟н͟о͟в͟и͟т͟и͟ ͟н͟а͟м͟е͟т͟ ͟у͟ ͟1͟5͟-͟м͟і͟л͟ь͟й͟о͟н͟н͟о͟м͟у͟ ͟м͟і͟с͟т͟і͟?͟ ͟

Це було просто у Берліні, Амстердамі, Брюсселі та Парижі, а от у Стамбулі – страх як складно. Зрештою, у найбільшому місті Європи на карті слід шукати зелені точки. І я їх знайшов. У місті є величезна заповідна зелена територія понад річкою Kâğıthane Creek: декілька гектарів насаджень, де можна потайки встановити намет і де ви не зустрінете людей. Щоправда, огороджена вона колючим дротом з написами “Проїзд заборонено“. Та кому потрібні ці заборони?! А тим більше я знайшов, де на територію можна зайти непомітно. Слід рухатись до місцевого кладовища, а вже поблизу нього знайдете невеличку будівлю, з території якої й відкриється прохід на необмежені зелені простори Стамбула, де я з наметом провів дві ночі. Орієнтовно цей прохід тут.

Щ͟о͟ ͟п͟о͟б͟а͟ч͟и͟т͟и͟ ͟в͟ ͟С͟т͟а͟м͟б͟у͟л͟і͟?͟

По правді кажу вам, що одного дня, аби все оглянути мені було мало. І ось, що вдалося зняти на фото/відео, блукаючи містом:

– Румелійська фортеця –

– Мечеть Ортакей –

– Нова мечеть –

– Мечеть Сулейманіє Джамі –

А також Велика мечеть, Площа Taksim, Галатська вежа, Блакитна мечеть, Софіївський собор, Палац Поткапи, Резиденція Вселенського патріарха православної церкви, Мармурове море.

З цих витворів архітектури слід виділити Блакитну мечеть та Софіївський собор. Я хотів зняти цю красу з квадрокоптера, але завадили поліціянти. А коли знімав Нову мечеть, то мій квадрокоптер блокували, адже він потрапляв у зону аеропорту, у траєкторію польоту літаків. До речі, в цих місцях, а також у палаці Топкапи проходили зйомки серіалу “Величне століття”. Чесно кажучи, я не дивився жодної серії, бо під час перегляду кінохронік тупо засинаю, але цей факт просили виділити в моєму блозі!

Слід зауважити, що до будівництва Нової мечеті має безпосереднє відношення українка Хатідже (Надія) Турхан, яка займалася благодійництвом та добудувала її після пожежі. Жінка стала прототипом фольклорної Марусі Богуславки, яка потрапляє до турецького гарему, стає дружиною султана та, отримавши владу, звільняє з полону 700 українських козаків, що перебували там понад 30 років. Саме в Новій мечеті Надія і похована. Про деякі факти з її біографії я згадав у черговому випуску програми “Добрий ранок” на телеканалі “Аверс”.

Одну ніч у Стамбулі я дозволив собі заночувати не в наметі. Зупинився в Avrasya Hostel, про що потім пожалкував. Не рекомендую цей заклад. На мій погляд, ціни зависокі на такі жахливі умови. У кухні брудно, порядок не дотримується. А щоб скупатися в душі – вам доведеться додатково заплатити.

До речі, Стамбул є містом, яке водночас лежить в Європі та Азії, а їх розділяє протока Босфор. Проте перебратися на азійську частину міста велосипедом мені так і не вдалося, про що я знову ж таки розповів для глядачів телеканалу “Аверс”. Я спробував перетнути Босфорський міст, проте поліцейські заборонили рух велосипедом. Радили перебратися на поромі. Я розумів, що втрачу на таку забаганку ще один день, тому залишив місто.

Ох, а виїхати із нього було черговою складністю: декілька кілометрів по слабоосвітлених тунелях потріпали нерви. Жах! Заради безпеки увімкнув свої ліхтарі. По дорозі зустрів веломандрівника з Греції, що наздогнав мене десь за межами аеропорту. Той представився, як Lennart Zembsch та підписався на мене в додатку Strava. А загалом дуже часто на своєму шляху я зустрічав веломандрівників. Проте всі, зазвичай, їхали мені на зустріч. У нашій величезній світовій велоспільноті заведено вітатися, тож я для приколу в таких випадках, як божевільний розмахую руками.

Під вечір я знову повернувся у місто #Saray, де мене вчергове в улюбленому кафе Pasta Simit Sarayi тепло зустрів персонал та підзарядив мої гаджети. Намет встановив біля тої ж самої річки, що і раніше. Вільний доступ до води забезпечив надійне наклеювання шин. В цьому допомогли й інструменти з веломагазину «Веломан-Екстрім». Проте через такі непередбачувані ремонтні роботи довелося трішки затриматись. А ще підготовка до чергового онлайн-ефіру зайняла трішки часу. На цей раз я розповів про основне призначення Румелійської фортеці в Стамбулі сотні років тому, а ще про чистоту самого міста та відмінну роботу комунальників. Ну і згадав також про велодоріжки на березі моря.

Кінцевим пунктом в Туреччині було місто #Едірне. Та й там я знайшов, що побачити: зняв з квадрокоптера прекрасну мечеть Селіміє,

зняв її зовні, зняв зсередини. Та й сам прогулявся по ній, причому ніхто й зауваження не зробив, що я у шортах. А от до Ататюрка у турків проявлена особлива увага, як у нас до Степана Бандери. А далі по таких зручних дорогах помчав до Греції.

***

У Туреччині трапився зі мною один кумедний випадок: їду я велосипедом по дорозі, наздоганяє мене якийсь підліток на мотоциклі, зупиняється і каже: “Чіпляйся рукою за мотоцикл. Будеш швидше їхати!”. Я орнув від сміху. Це ж треба таке придумати! А людина й справді хотіла допомогти! Ще мене дуже дивувало, як вони називають нашу державу. Коли казав, що з України – у відповідь чув схвальний вигук з широкою посмішкою: “О, Украніа!”. Звучало це приблизно так: “О, друже, радий тебе бачити!”. Тільки чому, “Украніа”, а не “Україна”! Головне, що турки нас люблять і байдуже, як називають!

Об’їхавши всі країни Балканського півострова такої добродушності та гостинності від людей, як у Туреччині я не зустрічав в жодній країні. У кожному кафе, де б я не зупинявся – мене пригощали чаєм/кавою, а то й десертами. У магазинах за пів ціни видавали продукти, а іноді й взагалі безплатно! Дуже часто пропонували допомогу. Мовляв, якщо в тебе немає грошей, то ми можемо їх дати… З однією з таких чудових компаній я зробив спільне фото, тому додаю його нижче… Я намагався зрозуміти феномен такої доброти турків. І хтось зі знайомих сказав мені, що в мусульманських країнах кожного гостя заведено приймати, як Ангела. Не знаю, може й так. А що думаєте ви?

***

І традиційно розглянемо Туреччину, крізь призму музики. Розпочнемо з Burak Yeter, турецько-голландського діджея та саундпродюсера, роботи якого точно знають любителі електронної музики. У своїх дописах я згадаю лише ті, що дійшли до українського слухача та лунали з кожної праски. Напевно найпопулярнішим серед інших став хіт “Tuesday “, який вже набрав понад 600 млн переглядів на YouTube та отримав золото в чартах багатьох країн.

Слід виділити і роботу “Fly Away”, теж качає.

І на завершення “Friday Night”.

Окремим списком поставлю турецького саундпродюсера Mahmut Orhan. І його найвідомішу в Україні роботу “6 Days”.

А ще “Fly Above”

Та “Feel”.

Сподіваюся, ви зацінили й тепер асоціації з Туреччиною у вас інші!

Повернутися до змісту

Наступний розділ