+380678080441 info@lipichblog.com

Бельгія

Веломандрівка до Парижа

 
***
 
Втікаємо з Голландії та pухаємося далі до Бельгії. У Нідерландах, де найкраще розвинена велоінфраструктура я відчув справжню насолоду від їзди, і до пригод у Бельгії не був готовий. По-перше, якість доріг там ну дуже нікудишній. Десь нарівні з Україною, навіть гірший, ніж у Польщі. Велодоріжок надзвичайно мало, рухатись дорогами не дуже безпечно. Не зважаючи на це я поставив собі мету побачити Париж і труднощі не спиняли. Якщо цікаво, як виглядає голландсько-бельгійський кордон – тоді заохочую вас переглянути відео в додатку нижче.
 
 
Увечері, 2 серпня, заїхав у місто #Антверпен (#Antwerpen). Телефон розрядився і не вмикався. Чесно кажучи, я і не знав, де знаходжуся. Проте не став тратити час на уточнення свого місця перебування і шукав, де у великому місті можна встановити намет. Зупинився в парку, фактично в центрі міста, під берізкою, де люди майже не ходять. Зранку намагався увімкнути телефон. Після декількох невдалих спроб – зрозумів, що йому ̶п̶і̶з̶д̶е̶ц̶ь̶ каюк. Звісно, було дуже шкода. Коли вирушав у подорож, то завчасно продумав про всі можливі ризики та способи їх уникнути, але цієї проблеми ну зовсім не передбачав. Відсутність телефону означало повну провальну зупинку мандрівки до Парижа. Адже телефон – це перекладач, телефон – це навігатор, телефон – це спосіб зв’язку зі світом. Знайти майстра, який би поремонтував апарат – не вдалося. Тому вимушений був купувати нову бюджетну модель телефону. Аби з навігатором та Фейсбуком. А більше й нічого не потрібно. Весь час спілкувався з продавцем жестами. Хоч і не знав нідерладської та порозумітися усе ж вдалося. Зайвих витрат, звісно, не передбачав, тому трохи грошей довелося позичити у батьків, аби спокійно рухатись далі.
Чи бачили ви дорожній тунель під річкою? На щастя таким довелось проїхати (додаю фото в додатку). Ще й досі пригадую ці емоції: прохолодне повітря та думки на кшталт “коли вже він закінчиться”.
 
 
Наступний день був не менш цікавим. Не встиг зосередитись, як опинився в Брюсселі. Бельгійська столиця дуже багата архітектурними пам’ятками. Та перше, що я забажав побачити – це Атоміум (величезна споруда у формі атома). Там затримався надовго, почувши як один із туристів розмовляє по телефону рідною мовою. Так і познайомилися. Віталій – український заробітчанин. Працює у Брюсселі на будові, говорить, що платять йому 10 євро в годину. У місті часто бачив і польських заробітчан. Теж на будові. І, зазвичай, їх традиційне “кУрва, дАвай” видає всю націю 😄😄
У столиці зосереджена величезна румунська діаспора. Зазвичай, це цигани (роми), що просять милостиню та не завжди можуть похвалитися хорошими манерами. Тим не менш прапори Румунії вивішені по всьому місту. Місцеві жителі розповідають, що навала ромів линула сюди, як тільки Румунія отримала безвіз. Нічого не нагадує?! А от я проводжу паралелі з українцями в Польщі, які іноді теж поводяться там, як бидло. Бо якщо на обочині дороги лежить порожня пачка цигарок – то напис на ній українською мовою! Але того вечора мені пощастило зустріти в парку культурну румунську молоду сім’ю. Познамитись з ними та домовитись, аби зарядили в себе павербанки. Я був вражений їх довірою. Лишили мені свій номер, домашню адресу, куди я мав прибути вранці наступного дня. А тим часом у парку de Laeken я безпечно встановив намет та зі спокійною душею занурився в сон. На картах в додатку з радістю покажу це місце, а також хронологію моєї подорожі містом впродовж 2-х днів. Черпайте!
 
 
***
 
Як довго я не повертався до свого блогу. Час це виправити… У мене запитують: “Від моменту мандрівки пройшов вже рік, а ти про все пам’ятаєш, кожну деталь, як?!”. Друзі, все просто. Я все занотовую. Не у паперовий блокнот. А органайзер Microsoft To Do. Це величезні можливості для створення списків. Рекомендую встановити собі, працює на будь-яких пристроях і записані дані не втрачаються, а зберігаються на “хмарі”. Додаток раніше називався Wunderlist, який придбав Microsoft за досить пристойну ціну. Словом, я повертаюся до минулорічних записів, аби розповісти ще деякі цікавинки з подорожі, про що не розповідав.
Нагадаю в першій частині розповіді про Бельгію я писав, що у Брюсселі зустрів молоду сім’ю з Румунії, у яких попросив підзарядити мої павербанки. А сам тим часом відправився в Royal Parc (або парк de Laeken), де встановив свій намет.
На щастя, ніхто у парку мене не тривожив. Навіть поліцейські, що проїжджали повз. Зранку увімкнув телефон та поглядаючи на навігатор – відправився за адресою до румунів за своїми павербанками. І тут трапилась халепа… Телефон розрядився і перестав вмикатися… На годиннику – 7 ранку. Всі заклади зачинені мінімум до 9.00, де підзарядити пристрій – не знаю… Ситуація була критичною ще й тому, що людей на вулицях фактично не було і звернутися не було до кого… За винятком якоїсь тусівки темношкірих із пенсіонерами, біля яких я щойно проїхав…
У мене не лишалося вибору… Повернувся до них, витягнув телефон, зарядний пристрій і жестами та загальними фразами з англійської (яку я теж не знаю) попросив вставити його у розетку в приміщенні хоча б на 5 хвилин. На щастя, мене зрозуміли. Тим часом я нервово тупцював на вулиці з чорношкірими та пенсіонерами. Чесно, я не розумів, що це за люди, чому вони тут і яка їх роль. Дещо дивно вони себе вели: то головою хитали без причини, то палили постійно і тут один із них підходить до мене та пропонує кави… Знову загальні фрази з англійської допомогли мені зрозуміти темношкірого, тому вже за декілька хвилин я смакував гарячим напоєм. Через півгодини я попросив винести мені телефон, та передусім увімкнув перекладач, аби подякувати їм за допомогу та просто поспілкуватися. Зрозумівши, що я можу спілкуватися російською до мене вийшла людина в білому халаті. Чоловік розповів, що сам родом із Молдови, працює кухарем тут, у їдальні, і що знаходжуся я у відділі психічно-хворих. “Оце так несподіванка, – подумав я, – подорож стає цікавішою…”.
З румунами спілкування теж було доволі доброзичливим, і я забрав свої павербанки. Щоправда довелось вибачитись за непередбачуване запізнення…
Проте це ще не всі пригоди… Я і не передрачав, що затримаюсь в Брюсселі надовго… Про все це – у наступних записах блогу…
Знаєте як ̶п̶р̶о̶с̶р̶а̶т̶и̶ витратити 15 хвилин свого життя даремно?! А дуже просто: відвідайте ботанічний сад, як це зробив я.
 
 
 
На жаль, він не справив на мене жодного враження. Цікавіше вже було подивитися на вуличних танцівників.
 
 
 
***
 
Я вже розповідав, що Бельгія – доволі брудна країна. Тому знову втрапив у халепу в районі старого міста. Знаєте, коли оглядаєш культурні надбання із роззявленим ротом, то не помічаєш і битого скла на бруківці. Отак і проколов шину. Туристів повно, близько 2 кілометрів вів велосипед в руках, бо й не було де зупинитися, аби заклеїти шину. Прекрасним місцем зупинки стала заправка Q8 2 Portes, що за адресою Boulevard de Waterloo 34, 1000 Bruxelles – https://goo.gl/maps/NHHjUZVd7mwFpepD6
 
 
Я дуже зрадів, коли натрапив на панораму Google, де знову хоч віртуально, але “прогулявся” цією місцевістю та “відвідав” фонтан поблизу.
Проте справи були дуже кепськими. Шина вже нікуди не годилася, за нею плакав смітник. Та й два маленькі насоси зламалися. В рюкзаку була ще одна використана шина, яку я вирішив заклеїти. Аби підкачати її – скористався електронним насосом на заправці. Та й тут мене спіткала неприємність: такою системою користувався вперше, перестарався із тиском і вона лопнула. Що робити далі? Купувати нову, правильно?! Як і нового насоса…Знаєте, я був би радий, але це була… субота. Всі заклади, як і в неділю – зачинені. Якщо в Україні неділя є днем тижня, коли відбувається найбільше продажів, то у Євросоюзі – вихідний день. Прикро і дещо такі правила мені здаються “відсталістю від цивілізації”. Навіщо обмежувати людей в наданні послуг у неділю?!
Словом, ситуація обернулася не в мою користь і так, що довелося покинути велосипед та всі свої речі на заправці. Так, саме на заправці, в тому куточку (дивіться фото 1 – позначено стрілкою)… Велосипед повністю розібрав, раму прикріпив замком до труби. Про те, що речі можуть викрасти – зовсім не турбувався (кому ж бо потрібен цей брухт та мої шмотки). Як і про те, що залишив їх без дозволу власників заправки. Зрештою, я зможу з ним домовитись, чи не так?!
Так і сталося! Не просто домовився, а й подружився, що наступного дня продавець вже зі мною й за руку вітався.
Впродовж двох днів я пересувався, зазвичай, пішки. У босоніжках так натер ноги, аж до крові. Однак настільки вивчив місто, що деякими вулицями рухався сліпо. Відвідав усі можливі архітектурні пам’ятки, проїхався громадським транспортом. До речі, бажаєте глянути, як у Брюсселі виглядає метро? Не те, що в Києві, коли яблуку ніде впасти. Будь ласка: фото 2, 3. Зате у Києві в метро можна розрахуватися банківською картою, чого нема в бельгійській столиці і в тролейбусах.
 
 
Ще однією проблемою для туристів в Брюсселі є мова. А вся справа в тому, що в країні на рівних умовах функціонує дві мови: нідерландська та французька. Тому й написи станцій (як, наприклад, у метро) дублюються двома мовами. А іноді і трьома, ще й англійською. Словом, чорт голову зламає. Я думав, що нам українцям тяжко з російською… А там ситуація ще гірша!
А тепер вгадайте, де в Брюсселі кучкується найбільше туристів?! Дам підказку! Як і в інших столицях Європи – біля збоченських об’єктів, дивитися на яких може стати соромно! Якщо в Амстердамі – на Вулиці червоних ліхтарів, (поблизу якої стоїть пам’ятник повії, та ще й біля найстарішої в місті церкви, про що я розповідав в інтерв’ю для Таблоїд Волині) то в Берліні на Істсайдській галереї біля малюнку московського митця Дмитра Врубеля, де Брежнєв цілує в губи керівника НДР Еріха Гоннекера. Про це я писав тут.
Ну а в Брюсселі вигадали пісяючого хлопчика, пісюючу дівчинку та пісяючого песика. Цікаві пам’ятники. Хоч і дуже маленькі.
 
 
Зрештою, надивився! Пізно увечері постала нова проблема: де я проведу ніч?! Перше, що спало на думку – повернутися до заправки, забрати свої основні речі (намет, коврик) та поїхати громадським транспортом до парку de Laeken, де встановлював намет вчора. Так і зробив.
Я не мав пакета, тому свої речі міцно затягнув велотросом. Принаймні, так вважав, аж доки в метро трос не розв’язався…
Знаєте, в той момент, коли я збирав речі з підлоги і на мене скоса поглядали міщани я відчув себе бомжем. Таким собі прогресивним, але безхатченком. І в такому вимушеному стані довелось провести 2 дні.
Цієї ночі декілька годин не давала заснути музика місцевих тінейджерів. Таке враження, що вони тільки й слухають мумбатон (#Moombahton). Про всьому місті одні й ті ж ритми! Щось типу отакого
***
 
Брюссель – дуже гарне місто, і подивитися справді є на що. Думаю, найкраще про це розкажуть мої фотознімки, яких додаю нижче. Смакуйте!
Нарешті понеділок, 5 серпня 2019 року. Помчав у веломагазин по шину та новий насос. Велосипед поремонтував, проте #Брюссель ще довго мене не відпускав. Павербанки розрядилися знову, тому на околицях міста зупинився в одному із кафе, аби їх підзарядити.
Обслуговуванням був дуже розчарований… Я зайняв величезний столик, де було 2 розетки, а коли прийшла величезна компанія – мене нахабно пересадили за менший столик з однією розеткою. Чесно кажучи, у нас в Україні такого неприємного жесту з боку офіціантів я б не дозволив. Однак тут довелося бути покірним, адже в умовах, коли не знаєш місцевого законодавства – сперечатися марно. Звісно, в Україні я б “качав” свої права, згадав би “Закон про захист прав споживачів” тощо. Пам’ятаю у Києві заходжу в один заклад. Кажу: “Добрий день!”, а вони мені “Здравствуйте!”. Ну й̶о̶б̶ ̶в̶а̶ш̶у̶ ̶м̶а̶т̶ь йо-ма-йо! І чому ви своєю російською так псуєте репутацію закладу?! Пізніше змусив офіціантку обслуговувати мій столик винятково УКРАЇНСЬКОЮ! Та ж сама історія трапилась і з екскурсоводом в Києво-Печерській лаврі. “Вам це подобається, – кажу я, перервавши екскурсію, звертаючись до інших прихожан, – це державний заповідник. Тому будь-ласка, обслуговуйте мене державною мовою”. Інші прихожани не заперечували. Сказали, типу, “мнє всьоравно”. І тут мені екскурсоводка видає: “Ну, я нє знаю, палучітса ета у мєня, ну я папробую”. Спробувала! І це було прекрасно! Після екскурсії я їй щиро подякував! Можуть, коли захочуть!
Не зважаючи на хамство навіть тут, у брюссельському кафе на мене чекала несподіванка. Але вже приємна! У зал вийшла дівчина… Отак і познайомились! Спілкувалися чимало. Марія – родом з України, приїхала в місто разом з чоловіком. Тут і лишилися працювати. Показала свої фото з інстаграму, розповіла трохи про своє життя. Дивно як! І справді: нашого цвіту по всьому світу!
 
 
***
 
Друзі, з чим би ви асоціювали Київ? Пишіть у коментарях. А тим часом я розповім, з чим у мене асоціюється #Брюссель.
 
Перше. Атоміум. Величезна споруда у формі атома, фото якої можете переглянути нижче.
 
 
Друге. Шоколад. Так, саме Брюссель вважається шоколадною столицею світу і саме тут зосереджено найбільше у світі шоколадних фабрик. Тому на прилавках магазинів можна придбати ласощі абсолютно різних форм! 
 
 
Третє. Європарламент. Саме тут вирішуються найважливіші рішення Європейського союзу. В тому числі і щодо України. 
 
 
Четверте. Штаб-квартира НАТО. Головний політичний орган прийняття рішень цього військово-політичного союзу. От би такі бази порозкидати по Україні! Тобі б на нашу землю не ступила б нога окупанта. До речі, з 2020 року офіційний сайт НАТО почав функціонувати українською мовою. 
 
 
***
 
Мандрівка продовжилась. Вздовж штучного каналу Brussels–Charleroi проїхав по велодоріжці аж до невеликого містечка #Ронк’єр (#Ronquières), де й зупинився. Нині там проживає більше тисяча жителів. Тут можна оглянути безліч фотознімків даної місцевості.
На одній із неосвоєних земельних ділянок, що над велодоріжкою розмістив намет, наламав сухих вербових гілок, розпалив вогнище, почав готувати вечерю. І тут місцеві жителі забили тривогу. Приходять до мене старий чоловік із двома жінками виясняти стосунки. Мовляв, ти розпалив вогнище, забруднюєш довкілля.
“Ого, як вони про це турбуються, – подумаю я, – не те що в Україні. Я всього лише розпалив вогнище “.
Пригадав одну історію… Якось в селі #Острівок, що на Волині загорівся березовий гай. Так жителі місцевої сільради сказали, цитую, “Нехай тушить лісник, йому за це гроші платять”… Так і сталося: зібрав лісівник своїх близьких та загасив полум’я, бо більше нікому до цього не було діла.
В Україні люди можуть спокійно копати картоплю, навіть якщо поряд вигоряють гектари лісу, як і гуляли містом Прип’ять під час Чорнобильської катастрофи. Знайомо?! Не розумію, які причини такої байдужості? Підозрюю, що це негативний радянський спадок: коли ми звикали до того, аби все вирішували за нас. А ще причина в розчаруванні: “Ти що, не знаєш у якій країні живеш? В цій країні нічого не можна змінити!”. Такі слова дуже часто чую від людей, які і не пробували щось змінити та вже втратили надію і опустили руки.
Якось в село #Черче (Волинська область) завітала народна депутатка Ірина Констанкевич. Так місцеві жителі на всю горлянку почали кричати на зборах, аби депутатка посприяла у благоустрої місцевої криниці (джерела). Курва, мать вашу! Оце депутатка приїхала до нас у село, щоб вирішувати наші дрібні місцеві проблеми? Чи ми думаємо, що депутати повинні все вирішувати за нас? Самі не можете знайти декілька дощок? Тьфу! Сором!
Ми і не підозрюємо, що спільними зусиллями громада може вирішити фактично всі свої проблеми. Не підозрюємо, бо й не пробували.
Бельгійців, які зробили мені зауваження стосовно вогнища довелось заспокоїти.
– Я вже приготував собі вечерю, і більше не буду розпалювати вогнище, – сказав у відповідь і вони спокійно пішли.
Однак історія на цьому не завершилась. Дим почав осідати на подвір’я місцевих жителів і хтось із них викликав пожежну службу. Як тільки зазвучала сирена – я зрозумів у чому причина та моментально усіма підручними засобами загасив рештки полум’я, щоб від нього не лишилося і сліду. Пожежній службі так і не вдалося знайти джерело загоряння: покружляли по окружній дорозі навколо мене та поїхали…
 
 
 
***
 
Хочу написати книгу про велоподорожі. Радий повідомити, що справа просувається. Проте після веломандрівки до Парижа – мрію про ще одну далеку подорож: і скоріше за все, доки не скінчиться карантин – Україною! Нині маю бажання розповісти про ще одну історію з мандрівки, про яку нікому не розповідав. Та спершу згадаємо, чим ще мене здивувала Бельгія. Якщо вам цікаво, як мене ледь не оштрафували місцеві пожежники – читайте тут https://cutt.ly/AzgWUu5. Чим славиться його столиця Бруссель та яке значення має для України – я писав тут https://cutt.ly/TfI08dT, а про те, як у кафе зустрів українку, що емігрувала з чоловіком у пошуках кращого життя – докладно розповів в цьому розділі – https://cutt.ly/VfIVx9F. А можливо вас зацікавить історія про те, як я бомжував у Брюсселі? Прошу – https://cutt.ly/jfIZoyX. Чи про те, як потрапив до відділу психічно-хворих? Та будь ласка – https://cutt.ly/9fIZu5F (до речі деякі люди кажуть, що мені краще було б там залишитися 😆😂). Ну і про халепу у місті #Антверпен, чого і не побажаю навіть ворогу теж хочу нагадати – https://cutt.ly/TfIZuoS. Хух, здається все! Я просто люблю хвалитися 😆.
 
6 серпня я був уже в містечку #Бенш (#Binche) неподалік французького кордону – https://cutt.ly/5zgF9DD. Весь час рухався зручною велодоріжкою, проте довелося знову зупинитися посеред міста і лагодити свій багажник. Він просто зламався від ваги і бездоріжжя та почав просідати і терти об заднє колесо. Завжди подібні проблеми вирішував підручними засобами, та і їх вже бракувало. Через дорогу у гаражі помічаю чоловіка. Той лишає свої речі, підходить до мене та пропонує допомогу. Добре, що мобільний телефон був справним і я зміг через перекладач Google розповісти, що їду з України та потребую дріт, аби закріпити багажник. Аж тут помічаю, як він до когось телефонує. Ховає телефон та жестами показує, мовляв, “За мною!”. Бере в гаражі свій велосипед та їде в місто. Я за ним.
 
Отак у незнайомій мені країні, в незнайомій місцевості з незнайомою мовою зустрів українця, колишнього тренера національної збірної України з велоспорту, майстра спорту СРСР, заслуженого тренера УРСР. Пізніше я переосмислив те, що відбулося та зрозумів, що наша зустріч – це унікальний випадок, що трапляється з імовірністю раз на мільйон. Після роботи тренером Alexandre Korvat залишив Україну, переїхав жити до Бельгії, де 20 років був власником свого веломагазину, нині на цьому місті – функціонує хостел.
 
Олександр разом з дружиною дуже гостинно прийняли мене, запропонували сходити в душ, пригостили кавою, поремонтували велосипед: припаяли багажник, поновили запаси води, підзарядили гаджети, а колега, Sébas De Winter, якого я зустрів біля гаража – подарував мені нову шину на заднє колесо. Весь цей час Олександр веселив нас: розповідав багато анекдотів про комуністів тощо. Зі мною спілкувався російською, а з Себасом французькою та при потребі був перекладачем між нами. Загалом, то була надзвичайно дружня бесіда. Та дорога довгих зупинок не прощає, тому я вимушений був їхати далі. Але вже з упевненістю, що ремонту велосипед не потребуватиме аж до самого Парижа. Так і сталося.
 
Востаннє я спілкувався з Олександром на фейсбуці у березні 2020 року. Цікавився, який велосипед придбати для веломандрівок. Він порекомендував звернути увагу на німецького виробника Cube, ціною 600-1000 євро. І додав: “Головне – міцні колеса, і не бери з діаметром коліс – 29, ти не високий, 26 розмір якраз під тебе та й дешевше буде”. “Але мені 29 більше подобаються”, – відповів я. “Мені фотомоделі дуже подобаються, але дружину на них не проміняю”, – пожартував чоловік.
 
13 квітня 2020 року Олександра не стало. В той день на його сторінці у Facebook дружина лишила допис: “Сегодня Саши Корват не стало. Инфаркт, после того как переболел этой злой болезнью. Помолитесь и вспомните хорошим… умер сегодня скоропостижно”.
Свій спогад про Олександра лишив і професійний велоспортсмен Егор Дементьев: “Сегодня не стало Александра Корвата … Помянем добрым словом талантливого спортсмена, тренера, менеджера, посвятившего свою жизнь велоспорту! Вечная память вам ДЯДЯ САША…”. Висловлюю і свою подяку Олександру за цей внесок у моє життя та співчуття його дружині. Царство тобі Небесне, Олександре! Спочивай з миром! І, звісно, подяка, Sébas De Winter, за допомогу у здійсненні моєї мрії і за те, що організував нам цю зустріч.
 
Після нашої зустрічі Себас зробив допис про мене. Оригінал та фото тут, а скрін – додаю нижче. Дякую, Galyna Boiko, за переклад з французької:
“Незвична зустріч сьогодні вранці! Я протирав у гаражі линву свого велосипеда. І тут зупиняється велосипедист в сандалях і починає розвантажувати свій багаж. А велосипед – нав‘ючений як осел! Підхожу до нього, пропоную допомогу, а його англійська виявляється ще гірша за мою, пояснює, що їде з України. Його багажна стійка зламана, підшипникам на задньому колесі – гаплик, та ще й шину спустило! За допомогою перекладача і мобільного інтернету він просить дріт. А потім, бінго – чудова ідея! Телефоную своєму старому товаришу Саші, колишньому тренеру національної збірної України з велоспорту. Він зараз у Бенші і до того ж майстер на всі руки! Я подарував нову шину Богдану, щоб він зміг продовжити свої мандри. Цей хлопчина вже 27 днів в дорозі, виїхав з України та проїхав Варшаву, Берлін, Амстердам, Антверпен, Водре і прямує до Парижа з 2300 км на спідометрі! Дякую Саші та його дружині за теплий прийом та запчастини! Попутного вітру Богданові і вдалої подорожі!”.
І як після такого не полюбити веломандрівки, коли весь звіт змовився, аби тобі допомогти!?
Того ж дня я опинився у Франції. У громаді #Жемон (#Jeumont) перетнув кордон (якого фактично і не існує). Як це було – дивіться тут.
 
 
А далі – живописні гірські пейзажі заповідника Авенуа та зупинка в селі #Уазі (#Oisy). А от жителі цього району поставились до мене з підозрою та недовірою. Я ледве знайшов людей, які підзарядили мій павербанк, тому що всі решта – відмовляли.