

греція

Веломандрівка на балкани

Цікаве з розділу:

***

Візит до Греції – це щось дивовижне, що трапилось зі мною в житті. По-перше, він не входив у мої плани, а від Туреччини я повинен був повернутися назад до Болгарії. По-друге, я не можу збагнути, як взагалі прикордонники мене пропустили до країни, адже 90 дозволених днів перебування в Шенгенській зоні я вичерпав. Зізнаюся, я знав, що ризикую та їхав із думкою “що буде – те й буде“!. У цей нелегкий час в’їхати до країни, у зв’язку з карантинними вимогами дуже складно. Зокрема, обов’язковою вимогою залишається заповнення спеціальної форми PLF на сайті https://travel.gov.gr/ не пізніше ніж за 24 години до перетину кордону.

Після заповнення – на адресу електронної пошти надходить документ з QR-кодом, якого й необхідно показати митнику. А ще окрім цього слід пред’явити сертифікат про проходження повного циклу вакцинації та навіть зробити швидкий тест на COVID 19. Щоправда, така можливість на кордоні надається безплатно і вже впродовж 15 хвилин на вказаний телефонний номер надходить SMS з результатом тесту. На щастя у мене він був негативним та й з документацією проблем не виникало. І навіть речей не перевіряли, тому моїй радості не було меж, коли я опинився в країні, яку бачив лише по телевізору та шкільних підручниках з історії.

Я зупинився в одному із кафе, аби розпланувати маршрут по країні. Надзвичайно манила столиця та коли дізнався про можливість відвідати чернечу республіку Афон – вибір був очевидним. Мені здається, що Вищі сили все вирішили за мене! Тож мій шлях пролягав до півострова #Халкідіки, але до нього потрібно було ще днів зо три покрутити педалі.

І я робив це маленькими кроками по височезних Альпах, а пізніше – узбережжям Егейського моря, оминаючи міста та села.

Ось вони, грецькі дороги, рухаючись по яких відчуваєш м’який морський клімат.

А ще ти розумієш, наскільки Греція ідеологічно протилежна мусульманській Туреччині, адже відсоток православних християн в країні вищий, ніж навіть в Україні. Отакі доглянуті й не зовсім каплички при дорозі можна помітити всюди. Як і сади з екзотичними фруктами: чи то оливки, чи то гранати, чи то хурма, чи то горіхи. І так само дивовижна фауна: рідкісні ящірки – і милотні черепахи. Величезні пальми та кактуси та багато військових частин. А ще безліч річок без води, як жертви глобального потепління і зовсім не зрозуміле для мене письмо, хоча пізніше я дізнався, що кирилиця основана саме на грецькій абетці.

Десь поза межами міста #Дидимотихон (#Διδυμότειχο) я встановив свій намет. Зранку зрозумів, що опинився на березі річки #Еритропотамос (#Ερυθροπόταμος). Саме звідси й давав своє чергове інтерв’ю телеканалу “Аверс” під час якого частково розповів для глядачів, як не сумувати в дорозі під час веломандрівок. Завдяки операторам Teztelecom я підібрав правильні налаштування для мобільного інтернету.

На завершення цього посту поділюсь цікавим відео з квадрокоптера. А ви бачили коли-небудь церкву на воді? Якщо ні, тоді запрошую перейти за посиланням на мій Youtube-канал.

Це грецький монастир св. Миколая. Унікальна святиня побудована на двох островах в затоці Фракійського моря, з’єднаних дерев’яним пішохідним мостом.

***

Грецію неможливо переплутати з якоюсь іншою країною ще й через свою незвичну архітектуру. На свій дрон я зняв місто #Кавала. Зверніть увагу: майже всі їх будинки білого кольору.

Те ж саме у селах та по всьому грецькому Середземномор’ї. Поблизу такого яскраво блакитного моря одного разу довелося встановити намет. Щоправда, в чужому приватному оливковому саду. Один раз обійшлося без проблем і я встиг звалити з саду ще до того, як мене помітив власник. Але був момент, коли господар “спалив” мене на гарячому та прийшов до мого намету із поліцейським. На щастя з подібними випадками я вже стикався у Німеччині, коли ставив намет на приватному подвір’ї за хлівом. Про це детально написано тут. Тож і цього разу пронесло: я вибачився перед власником і сказав, мовляв, “ваш сад був єдиним спокійним місцем для мене”. Тож вони розвернулися та пішли.

До речі, увага поліціянтів у Греції аж надто прикута в бік іноземців. Особливо до біженців-пакистанців, яких греки не дуже люблять. Тож не раз помічав їх у супроводі поліції. А от до мене ставлення було інакшим: через світле волосся та арійську зовнішність – ідентифікували, як туриста, що й і відповідало дійсності. Наприклад, до мене під’їхали на службовому авто, коли я бортував колесо. Оглянули паспорт та залишили в спокої.

Одного разу під вечір я зупинився в селі Nea Santa (Νέα Σάντα). Почав шукати, де б можна було лишити мої гаджети на підзарядку. Зайшов у місцеве кафе, зустрів світловолосу жінку. Увімкнув перекладач та з телефоном підійшов до неї. Та глянула спершу на мене, потім на кириличний шрифт у телефоні та сказала: “Я говорю по-русски”. “Оце так несподіванка!” – думаю я. Так і познайомився з Ελένη Νταβίδου. Жінка родом із Вірменії, мене пригостила кавою, оскільки працювала у закладі. Під час Карабаського конфлікту у 1991 році сім’я Олени переїхала до Греції. “Раніше тут жилося значно краще. А зараз Греція ще й досі не може оговтатись після кризи 2008 року”, – продовжила вона. Ми спілкувалися про все на світі. Зранку я знову завітав у кафе та забрав свої заряджені гаджети, подякувавши за гостинність та доброту.

Настав час поверхневого ремонту велосипеда. Тож я вперше завітав у веломайстерню. Ось, що було з велосипедом CUBE AIM 29 після 3000 км їзди.

І знаєте що?! Я задоволений, “залізний кінь” витримав на відмінно, як і обіцяли у веломагазині «Веломан-Екстрім»! За ремонт заплатив 45 євро. Про це я розповів у черговому випуску програми “Добрий ранок” на телеканалі “Аверс”.

А доки мій велосипед ремонтували – пішов у найближче кафе пообідати. І там вперше зіткнувся з жорсткими карантинними обмеженнями. Мені сказали, що без сертифіката про вакцинацію обслуговувати не зможуть. Я дістаю з сумочки той жовтий документик, а вони його не приймають… “В чому справа?” – запитую я. “Нам потрібен QR-код”, – отримую у відповідь. І справді, чомусь в українському Міністерстві охорони здоров’я за це не подбали. На папері його не було. І це добре, що перед мандрівкою свої документи я завантажив у додаток Дія, де і знайшов той бажаний чорний крапковий квадратик. У той час таких жорстких карантинних вимог у закладах харчування в Україні ще не було. І це зрозуміло, що Греція на декілька місяців випередила Україну. Це зараз такі поняття, як сертифікат та QR-код для нас не дивина…

***

͟Я͟к͟ ͟п͟о͟т͟р͟а͟п͟и͟т͟и͟ ͟н͟а͟ ͟А͟ф͟о͟н͟?͟

Я спробую поділитися своїм досвідом. Моя веломандрівка продовжилась тим, що я нарешті доїхав до півострова #Халкідіки. Східний виступ півострова і називається Афон, або ж по-грецьки Айон Орос (Άγιον Όρος). Аби ви зрозуміли – нижче я виділив його на карті.

Цей малесенький півострів особливий тим, що на ньому знаходиться окрема автономна чернеча республіка у складі Греції, яка навіть має свою столицю – місто #Каріес. Сама ж монастирська держава має офіційну назву Автономна чернеча держава Святої Гори (Αυτόνομη Μοναστική Πολιτεία Αγίου Όρους). Інколи цю малесеньку державу називаються загальним словом “Афон”, відповідно до назви однойменної гори висотою 1 935 м над рівнем моря, що знаходиться на півострові і яку греки вважають священною. “Республіка складає спільноту із 20 православних монастирів під прямою юрисдикцією Константинопольського патріархату (з 1312 року)”, – пише Вікіпедія. До речі, відвідати резиденцію Вселенського Патріарха у Стамбулі мені також вдалося під час веломандрівки Туреччиною. На території півострова є і скити та малесенькі церкви, яких дуже часто паломники плутають з монастирями, що і сталося також зі мною. Є ще одне надзвичайно важливе правило республіки: потрапити на її територію можуть лише чоловіки. Жінкам це заборонено, а порушення заборони світить тюремним ув’язненням.

Так сталося історично. І для цього є окреме церковне передання. У 44 році Матір Божа разом з апостолами прямувала на Кіпр, але їх у морі застала буря. Аби знайти укриття вона наблизилась до узбережжя, а місцеві жителі, дізнавшись, що на цю землю ступила Богородиця – відразу ж прийняли християнство. Божа Матір настільки полюбила місцину, що благала Свого Сина, аби півострів був відданий на її особисте піклування, на що Він погодився. Відтак лише Божа Матір має право представляти жіночу стать на цій землі, а іншим жінкам відвідувати півострів заборонено. Декілька століть потому ченці навіть розширили заборону – тут немає навіть тварин жіночого роду. Самі ж монахи-самітники почали заселятися на Афон ще у VII ст., після чого візантійський імператор Костянтин Погонат віддав цю територію у їх вічну власність. Як бачимо, указ непорушний аж дотепер і Афон став відігравати роль великого релігійного центру православної церкви та вважається одним із найсвятіших місць на планеті.

Звісно, в історії було безліч випадків, коли жінки грубо або вимушено порушували заборону відвідувати цю землю. Наприклад, під час піратських набігів і ворожих вторгнень монахи могли впускати до себе жінок. А траплялися й свідомі порушення. Наприклад, один із найбільш резонансних випадків стосувався грецької моделі Аліки Діплараку, яка в 1930 році здобула перемогу в конкурсі краси у Парижі, виборовши титул “Міс Європа”, а в тому ж році й посівши 2 місце на конкурсі “Міс Всесвіт”. Переодягнувшись в чоловічий одяг вона незаконно відвідала Афон, що викликало обурення суспільства, у якому згодом їй дали прізвисько “Сатана”. Пізніше жінка тяжко захворіла, переосмислила своє життя та через листи просила прощення у монахів, а також Небесних сил за свій вчинок. У мережі значиться, що розкаяння дівчини Господь прийняв та зцілив її, а померла вона у віці 90 років у 2002 році. Є лише один законний спосіб відвідати Афон жінкам: оглянути його із круїзного лайнера. Але наближатися до півострова на катері дозволено на відстань не більшу 500 метрів і коштує така “прогулянка” 20 євро. Одного разу я ледве помилково не сів на один із таких катерів. Мене попередили і я вчасно висадився звідси, бо зрозумів, що це не те, що мені потрібно. Словом, моя порада така: якщо бачите на кораблі жінок – уникайте їх як “нечисту силу”. Завчасно вирішіть, у який із монастирів хочете потрапити та запитайте в людей про графік прибуття катерів, що пливуть на Афон. Півострів відвідують дуже багато паломників зі східних країн, тому ви точно знайдете з ними спільну мову. Зрештою, в крайньому разі – слідуйте за священиками в рясах. Вони точно сядуть на катер, який потрібно.

Але на човен вас не пропустять без відповідних документів. Нині, аби потрапити на Афон необхідно мати спеціальну візу, що грецькою мовою називається “діамонітіріон”. А також – негативний тест на COVID-19. Виготовити таку візу можна у місті #Cалоніки, або ж кращий варіант, як робив я – у місті #Урануполі, де і знайдете причал, щоб потрапити на Афон. Сам візовий центр знаходиться тут – https://goo.gl/maps/aLPQxPJpmtM3jo287. Там і роблять ПРЛ-тест на коронавірус. Рекомендовано прибути до візового центру зранечку (7:00), оскільки за день місцева адміністрація видає не більше 100 дозволів. Паломників багато, можете не встигнути зробити собі візу, тому доведеться ставати в чергу наступного дня. За візові послуги я заплатив 25 євро, але радує те, що документ виготовляють відразу. Такий “діамонітіріон” видається лише на декілька днів, проте перебувати на Афоні насправді дозволено стільки, скільки дозволяє ваша віза, або ж, як у моєму випадку – безвіз. Фото документу додаю у вкладенні, а відео візового центру за посиланням тут.

До речі, у візі мені помилково зазначили, що моя країна проживання Канада, а через мовний бар’єр не зрозуміли, який монастир я хочу відвідати, тому вказали – Констамоніту, на причалі якого мене і висадили з катера. Якщо не помиляюся, то за квиток на катер я заплатив ще 12 євро. Квитки можна придбати на самому ж катері.

У місті #Урануполі мені довелося провести декілька днів, встановивши намет в оливковому саду на одному височезному пагорбі з видом на острови Егейського моря. У черговому випуску програми “Добрий ранок” для телеканалу “Аверс” я розповів глядачам, що в ресторані “Kritikos” познайомився із земляками-українцями, які там працюють. Ті проявили максимальну гостинність, балували мене десертами та на декілька днів прихистили мій велосипед, доки я перебував на Афоні. На згадку про себе я лишив їм сувеніри з Туреччини.

Вже наступного дня я знову вийшов у прямий ефір з телеканалом та похвалився глядачам, що нарешті отримав “діамонітіріон” і своїм прикладом втілюю мрію багатьох українських священиків, адже саме вони передусім мріють побувати на Афоні. Отак випадково із веломандрівника я перетворився у паломника.

До речі, на Афоні був пострижений у ченці майбутній преподобний Антоній, якого вважають засновником Києво-Печерської лаври. Він порядкував чернече життя за зразком, взятим з Афона. А взагалі ще з часів князя Володимира Великого українці мали безпосереднє відношення до цих земель та зробили значний внесок у розбудові республіки. Зокрема, у Вікіпедії зазначається, що в ті часи був заснований перший руський монастир на Афоні, названий на честь Богородиці Ксилургу. Кількість монахів з Київської Русі постійно зростала, тож на прохання їм у власність передали й монастир св. Пантелеймона, який з плином часу, на жаль, втратив український характер та став російським. До речі, кошти на підтримку монастирського життя на Афоні жертвував і Констянтин Острозький, відомий діяч часів Великого князівства Литовського. Пізніше на Афоні українські козаки з армії гетьмана Мазепи заснували скит св. пророка Іллі, що існує до цього часу. А от козацький скит «Чорний Вир» повністю закинутий.

***

͟Афон. Ч͟о͟м͟у͟ ͟м͟е͟н͟і͟ ͟з͟а͟б͟о͟р͟о͟н͟и͟л͟и͟ ͟м͟о͟л͟и͟т͟и͟с͟я͟ ͟т͟а͟ ͟в͟і͟д͟в͟і͟д͟у͟в͟а͟т͟и͟ ͟т͟р͟а͟п͟е͟з͟у͟ ͟у͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟о͟м͟у͟ ͟м͟о͟н͟а͟с͟т͟и͟р͟і͟?͟

Поромом мене одного висадили поблизу монастиря Констамоніту. Решта парафіян попливли в інші монастирі. Тож перше, що я зробив – увімкнув навігатор та по гірських ґрунтових та кам’яних дорогах і стежках пошкандибав до місця призначення. “Як добре, що я не взяв велосипед. Інакше б то була велика помилка”, – подумав я. По таких дорогах кращі варіанти пересування – авто, або пішки.

Коли хтось проїжджав на авто – ситуація не з приємних. Пил підіймався вгору та осідав на одяг та тіло. Очі закривав. Спека неймовірна. Рюкзака при собі не мав, тому довелося всі особисті речі нести в руках. Їх не багато: сумка з планшетом, квадрокоптер та USB-шнури з блоками для підзарядки. А ще камера GoPro, засоби гігієни, пачка печива і пляшка “Кока-Коли”. Зрештою, коли напою не стало – в кожному монастирі я оновлював воду. Нарешті монастир Констамоніту. Довго у ньому не затримувався. А тим більше приміщення на реконструкції. Поряд – будівельні матеріали та декілька місцевих робітників, монахів. Всі в роботі. Ніхто з монахів не сидить. Хто не вміє будувати – займається доброустроєм території. Підмітає, виполює та поливає водою квіти тощо. Дивно, але за територією монастиря помічав людей в рясі, що курили…

Наступна локація – монастир Дохіар. Та тільки я відкрив навігатор – він перестав працювати, а мережа зникла. Напевно оператори Teztelecom не передбачали, що в таких місцевостях зв’язок не працюватиме. Тому довелось трішки поблукати. Невідомою дорогою я знову повернувся до того ж монастиря, тому спробував перемкнути тип карти з пункту “За умовчанням” на “Супутник”. І в мене вийшло! Дуже добре на такій карті видно ґрунтові дороги, що полегшує маршрут та унеможливлює блукання і тупцювання на місці. Звісно, це за умови, якщо дороги не огороджені. Бо в моєму випадку і таке бувало. На березі моря нарешті з’явилася мережа та все запрацювало, як раніше. За можливості в кожному храмі я ставлю свічки за здоров’я, а також замовляю молитви. Те ж саме зробив і в монастирі Дохіар. До речі, окрім монастирів на Афоні дуже багато малесеньких церков. Дійти до монастиря Ксенофонт допоміг один із монахів, якого я зустрів на шляху. Він вийшов зі свого фургона та запитав звідки я. А коли дізнавшись – розповів, що його батько теж з України, а саме – з Вінниці. А мати – з Якутії. “Тут усім править Богородиця. Іди по цій кам’яній дорозі і молися до Неї, Вона тобі допоможе і залишить тебе тут, переночуєш: у монастирі тебе одного приймуть. Та і я буду молитися за тебе”. Дорога й справді привела у потрібне місце.

Кінцева локація на сьогодні – монастир св. Пантелеймона. Він хоч і знаходяться на території, що належить Вселенському Константинопольському Патріарху, проте фактично залежний від Московського патріархату. І себе монахи ідентифікують як віряни Руської православної церкви. Перше, що я зробив – зняв монастир з квадрокоптера, пізніше увійшов до храму.

А після коротенької молитви став шукати нічліг. А тим більше наближався вечір. Один із ченців порекомендував звернутися до архонтарія. Це такий собі завідувач місцевим монастирським готелем для парафіян. А коли я запитав, де тут можна пообідати – завів до їдальні, де місцеві монахи радісно зустріли та смачно пригостили рисом, супом та свіжими овочами. Після цього я пішов заселятися. Архонтарія тимчасово заміняв один з монахів, який, дізнавшись, що я з України перш за все запитав, яку церкву я відвідую. Я розумів, що далі почнуться запитання, як у Почаєві, де мої записки за здоров’я не прийняли через те, що я відвідую ПЦУ, а от записку за Путіна прийняли. Про це я писав в одному із дописів. А ще я розумів, якщо знову заявлю про свої переконання – то мені не дадуть нічліг, а десь переночувати було вкрай потрібно.

Аби уникнути проблем з нічлігом мама радила не зізнаватися, що я ходжу до ПЦУ.

І тут священник запитує, яку саме православну церкву я відвідаю.

– Православну Церкву України! – відповідаю я.

– Ну скоріше за все ми не зможемо тебе прийняти. Зараз прийде архонтарій Нектарій, тому поговориш з ним, – почув я у відповідь.

Те, що архонтарій був родом з України я зрозумів відразу по акценту, тому спілкувалися ми українською.

– А мене сюди поселяти не хочуть! – кажу іронічно я.

– Чому, бо ви ходите в Православну Церкву України? – запитав монах.

– Так, мені там комфортніше. Бо мова зрозуміла, а тим більше церква визнана Вселенським патріархом.

– Це помилка патріарха! – урізав священник.

– А я так вважаю: це відновлення тої церкви, тої Київської митрополії, що була за князя Володимира! – заперечив я.

Наші дискусії продовжились.

– А ви знаєте, що Вселенський патріархат може помилятися. Наприклад, другий Константинопольський патріарх Несторій був єретиком?!

– Послухайте, давайте не будемо говорити, хто ким був, бо я можу багато чого пригадати. Наприклад, Кіріл взагалі був КГБ-істом!

Його спроба виправдання кегебістів була марною, мовляв, це не вирок. Зрештою, після палких дискусій він запитав:

– То що будемо робити?

– Як хочете. Якщо не приймаєте – то я піду в інший монастир, або ж спатиму на вулиці, – твердо відповів я.

– У таку пізню годину вас вже не приймуть ніде. Ми дамо вам можливість переночувати, але піти з нами на молитву і трапезу ви не зможете.

– Я вже був у храмі та на трапезі сьогодні.

– Ви не повинні були там бути… Будете поселятися?

– Так, – відповів я, змирившись з обмеженнями, що не є настільки критичними.

– Я вам дам декілька книжок: якщо захочете – то почитаєте. Зазвичай, ми цього не робимо, але так, як ви мій земляк – можете забрати їх собі.

Книги він поклав на столик в коридорі та доки розмовляв з кимось телефоном – я почав читати одну з них. Так і не дочитав: разом зі священиком ми опустилися на поверх нижче, щоб заселити мене, а коли я повернувся забрати книги в кімнату ту ж саму брошуру хтось із парафіян уже встиг “стирити”. Ну нічого. Цікаво було, що ж саме цими книгами хотів донести до мене монах. Кімната у якій мене заселив – дуже скромна. Нічого зайвого. Ліжко, шафа, стіл, і величезне вікно з місцем для молитви. Я зняв це на відео.

Сходив у душ, виправ деякий одяг, порозмовляв по телефоні й почав читати книги. Це ще більше додало впевненості у своїй позиції, виникло ще більше запитань, ніж відповідей. А ще я зрозумів, наскільки маніпулятивним є підхід російської церкви до історії та й взагалі до віри. У книгах вони дещо осуджують Вселенського патріарха, не наводячи його позиції, а ще пишуть, що більшість церков отримали самостійність політичним шляхом. При чому в статті про появу Російської церкви про політику взагалі ні слова. А нею просто кишіло. А ще про томос Російської православної церкви, який вони нібито отримали у 1590 році.

Не знаю я такої цифри. Зрештою, одну все-таки вдалось прочитати. Решту не встиг через брак часу. Дзвони у храмі били майже щогодини. Я прокидався, але це не дратувало мене. Уночі, коли не спалося – подекуди відшукував додаткову інформацію в Інтернеті. Також підзарядив свої гаджети. На поверсі стояв автомат з безплатною кавою і чаєм. Тому під ранок близько 5 порожніх стаканів стояло на столі.

Десь о 8 годині я покинув монастир. Вважаю, що покинув гідно. Адже не відмовився від своїх переконань заради вигоди, лишився вірним Православній Церкві України та водночас отримав те, що хотів – нічліг. Щоправда, в дорогу відправився голодним, бо мені нібито не можна відвідувати трапезу разом з ними “вірними”, не зважаючи на те, що я хрещений у церкві Московського патріархату. Але краще вже так, ніж брехати та відчувати докори совісті через зраду своїм принципам. До речі, сам монастир св. Пантелеймона на Афоні, навколо якого “труться” руські монахи побудували українці. Ще за часів князя Володимира Великого… А тепер, коли свідомі українці відвідують святиню місцеві ченці забороняють навіть молитися там. Почув би це князь Володимир, то перевернувся б у труні. Підсумок за день на Гугл Карті (16,4 км пішки).

*͟**

А͟ф͟о͟н͟.͟ ͟Т͟я͟ж͟к͟а͟ ͟п͟р͟о͟г͟у͟л͟я͟н͟к͟а͟ ͟п͟о͟ ͟г͟о͟р͟а͟х͟,͟ ͟р͟о͟з͟ч͟а͟р͟у͟в͟а͟н͟н͟я͟ ͟т͟а͟ ͟н͟а͟т͟е͟р͟т͟і͟ ͟н͟о͟г͟и͟ ͟д͟о͟ ͟к͟р͟о͟в͟і͟

Наступна локація – монастир Ксиропотаму. Відвідав його ще коли все було зачинено. Коли сів перепочити до мене приєднався монастирський кіт. Застрибнув на коліна і своїм муркотінням пробудив жалість: “Ех, друже, не маю, що тобі дати, бо й сам голодний”. Хто зна, що така ситуація трапиться зі мною. Маю при собі лише 3 євро, решта на банківській карті. Коли вирушав до Афону – банкомат вперто відмовлявся видавати мені кошти зі словами: “Критична помилка“. Та й навіть, якби були гроші – то й нема де придбати їжі. Хіба що в Каріесі. Це місто вважається столицею автономної республіки Афон. І надія була лише на нього.

Мережа знову зникла, проте навігатор увімкнувся. Маленькими кроками я почав рухатись в бік міста. Це орієнтовно кілометрів 14. У гірській місцевості здолати цей шлях пішки можна мінімум за 2-3 години. Але я потрапив туди значно швидше. Один із місцевих водіїв підвіз до самого центру. І я був приємно вражений, адже місто виявилося не настільки “забитим” без ознак цивілізації, як очікував. Там можна придбати сувенірів, продуктів і пообідати в кафе. А головне – розрахуватися картою. Тож я придбав собі їжі на днів 2, а також сувенірів, яких так просили в мене родичі.

Поблизу Каріесу відвідав монастир Кутлумуш, а далі на мене очікувала дорога в 14 км, на протилежний берег півострова, до монастиря Симонопетра. Дорога була різною: то кам’яною, то ґрунтовою, то бетонною. За цей час встиг добряче натерти мозолі на ногах. Аж до крові. Проте назад шляху нема, треба терпіти. Розуміючи, що вечір наближається – запитав, чи можна в монастирі лишитися. Монахи між собою порадились і… відмовили, пославшись на COVID-19. Це було печально. Іншого варіанту, як ночувати надворі не було, а до сусіднього монастиря йти далекувато та й дороги не знаю. Спускаючись вниз до причалу я оглядав скелі, під якими шукав собі прихисток для ночівлі. Натрапив на закинуту будівлю – теж варіант. “Зрештою, в кінцевому випадку – змайструю собі намет із гілок, а сухе листя підстелю на дно”, – думав я. Відкрив соцмережі, написав близьким про цю ситуацію стосовно відмови та отримав повідомлення у відповідь: “Ну як так?! Де хоча б їх людяність? Це що такеее! Це називається віра? Якщо так, то її зовсім нема…”.

Я не робив завчасних висновків, і вирішив собі, що буду все ж таки шукати шлях до сусіднього монастиря. Знову піднявся нагору і зустрів монаха, який і підказав мені, куди йти. Я розумів, що прийду пізно, у час, в який вже не заселяють людей. Монастир св. Григорія – то був єдиний шанс знайти нічліг і ним варто скористатися. Дорога тривала близько півтори години. Нарешті куполи монастиря почали виднітися на березі моря. Піднявся у гостьовий будинок і натрапив на грека, що спілкувався англійською. Той покликав свого бородатого російськомовного товариша. Чоловік представився як Тамаз та повів мене до архонтарія, священика уповноваженого займатися справами заселення парафіян. Я був здивований: спершу мене завели до їдальні та нагодували, чого і не просив, а потім поселили в одній із кімнат разом з іншими туристами: поляками та сербами, з якими я швидко знайшов спільну мову. Пізніше я зателефонував до близьких та розповів про цей хепіенд, почавши зі слів: “Віра є!”.

Зранку уперше зі стін монастирського готелю дав чергове інтерв’ю для телеканалу “Аверс”. На цей раз зв’язок від Teztelecom не підвів.

А за цим посиланням можна знайти відео й інших монастирів, знятих з квадрокоптера.

Підсумок за день на Гугл Картах (24,6 км).

***

͟1͟0͟ ͟м͟о͟н͟а͟с͟т͟и͟р͟і͟в͟ ͟т͟а͟ ͟н͟е͟в͟д͟а͟л͟и͟й͟ ͟п͟о͟х͟і͟д͟ ͟н͟а͟ ͟г͟о͟р͟у͟ ͟А͟ф͟о͟н͟ ͟

Зранку в монастирі св. Григорія відвідав ранкову літургію, а потім трапезу. Годують пристойно. Типова європейська кухня: хліб, крупи, а головне – всі страви з натуральних та свіжих продуктів. Наступна локація – монастир св. Діонісія. Та перш ніж залишити святиню вирішив запустити свій квадрокоптер та зняти її згори. І тут я не передбачав, що трапиться несподіване. Різкий вітер заніс апарат в море. Я намагався його повернути, але безрезультатно. Спершу зник сигнал із дроном, а потім, коли сигнал з’явився – я розумів, що з відстані 1700 м та акумулятором у 20% та ще й проти вітру – його точно не повернути. Тому назавжди поховав його у воді. Прикро, звичайно. Добре, що пульт лишився. Сам пристрій доведеться придбати знову, його корпус обійдеться орієнтовно у 300 $. Радує те, що всі зняті відео з усіх 5 країн збереглися на телефоні і я встиг їх залити в інтернет. Тому втрата не настільки критична. Всі наступні відео я знімав на мобільний телефон.

Майже всі монастирі на Афоні побудовані на березі Егейського моря, тому пересуватися між ними можна й на поромі. Проте корабель прибуває не завжди і то у встановлену годину та й таке задоволення коштує гроші: залежить від відстані, на яку вам потрібно переправитись, від 2 до 12 євро. Є й інші варіанти пересування. На авто, чи автобусі, якщо вийде впіймати їх на одній із доріг Афону, чи пішки. Принаймні, за це не доведеться платити.

Через дві години я вже був в монастирі Діонісія. Спершу увійшов до храму на літургію. Приєднався до греків, пізніше до поляків, що читали церковнослов’янською. Місцевий монах показав ікону Богородиці, яку власноруч написав апостол Лука. До речі, баптисти відхиляють ідею іконошанування та заперечують той факт, що учень Ісуса Христа був іконописцем, мовляв, у Біблії сказано, що він був лікарем. Тож рекомендую їм відвідати монастир і побачити таку ікону, як і безліч інших святинь. Та чи зможуть монахи довести, що це саме його робота – під знаком питання. Кожен, кому я розповідав про свою веломандрівку дивувалися. Греки викрикували “Браво“, поляки вітали, казали, що це подвиг. Та я це подвигом не вважав. Адже ціль на той момент не була досягнутою. Попереду ще 6 країн. І хід подальших подій взагалі неможливо передбачити. Та й мандрівку свою здійснюю не заради якогось визнання.

Почалася гроза. Це не входило ні у мої плани, ні в плані поляків. Глянув я прогноз погоди та зрозумів, що цьому кінця та краю немає. Я у ступорі: що робити? Один із поляків порекомендував мені поселитися в монастирі. Тому вже через пів години я лежав під чистим теплим покривалом і знайомився з однокімнатниками. Ними виявилися росіяни. Хто із Москви, хто із Петербурга. Один – родом з України, Кропивницька (Кіровоградська) область. Подружився, поспілкувався. Ті “клоуни” пішли до одного з монахів монастиря та придбали в нього 5 літрів червоного напівсолодкого вина, якого ми впродовж двох години весело та дружньо випили. Оце так історія: ніколи не думав, що в готельному будинку монастиря буду тупо бухати.

– Це один із кращих монастирів на Афоні, – поділився враженнями один із паломників. – Я завжди тут зупиняюся!

Росіяни розповіли, що відвідують Афон двічі на рік: у жовтні та лютому.

– Це кращий час для візиту, коли погода сприятлива. Бо влітку тут спекотно: буває 40, а то й 50 градусів. Щоправда, останні чотири роки погода дуже зіпсувалася. Минулого року ми приїхали сюди 22 лютого, а тут весна: квіточки цвітуть. А наступного дня – снігу по коліна. Це був шок навіть для монахів.

Досвід росіян був дуже корисним і мені. Це люди, що відвідали та навіть переночували фактично в кожному із 20 монастирів і можуть назвати їх назви напам’ять. Я сам це особисто перевіряв. Вони неодноразово побували й на святій горі Афон, а один із паломників уже встиг відвідати республіку 26 разів.

– Монахи наші морди добре запам’ятали, – жартують чоловіки, поправляючи свої туристичні рюкзаки. Не те, що я. З одним пакетом і мінімальним набором речей: зовсім не був підготовлений до тутешніх умов, адже й не передбачав, що тут побуваю.

Увечері ми сходили на літургію, трапезу. Пізніше – приклалися до святинь та мощей. Так, саме тут у монастирі знаходяться мощі Івана Хрестителя. Це частинка правої руки, якою він хрестив у Йордані Ісуса Христа.

– Коли ці мощі вперше приклали мені до голови – я відчув тремтіння по тілу, якесь осяяння, – поділився враженнями один із росіян. – З того часу я залюбки відвідую монастир Діонісія. Увечері сходимо до храму разом і попросимо, щоб нам знову ці мощі приклали до голови.

Я погодився, але дива не сталося. Приклали ті мощі до мене, а я нічого не відчув: ні ейфорії, ні страху, жодного дива. Хоча пізніше в одному з наступних ефірів на телеканалі “Аверс” зауважив: “А можливо диво відбувається, а я його просто не помічаю”.

Зранку акуратно по різких та слизьких скелях я відправився до монастиря св. Павла. Іноді між святинями є дорожні вказівники, що полегшує шлях та надає впевненості. Але їх дуже мало. Тож моя наступна мрія: знову побувати на Афоні, обійти всі монастирі та зробити свій внесок. Між монастирями побудувати більше вказівників, а також нанести стрілки та написи червоною фарбою на скелях. Буду радий, якщо хтось цю ідею реалізує замість мене. Повірте, паломники будуть дуже раді.

Погода вкрай зіпсувалася, періодично дощило. Особливо в районі гори Афон. А це не входило в мої плани, оскільки на саму вершину я планував піднятися. До монастиря прибув за дві години. Дізнавшись про мої плани монахи застерігали від походу на вершину через несприятливі погодні умови. А тим більше самотужки. Звісно, я їх не послухав. І маленькими кроками вперто почав шукати шлях. Спершу все було гладко, усі стежки вимощені, трави протоптані, а потім – просто якийсь збій, відсутність дороги, повалені дерева, обвали тощо. Куди йти – навіть не знаю. До того ж наближався вечір і я промок до ниточки, замерз. Зрозумів, що варто повертатися до монастиря, інакше доведеться ночувати в горах. Під час дощу, без укриття та з дикими звірами. Прикро, адже до вершини лишилося всього 400 метрів. Мушу визнати, що не зміг піднятися через вище згадані причини… Змирився. Спробую іншого разу…

Спускатися з гори було значно простіше та швидше. Я подумав: “Головне вийти на одну з центральних доріг, а там можна спинити авто, якщо таке трапиться на шляху”. От в цьому не помилився. Так і трапилось: не пройшло й хвилини від моменту виходу на дорогу, як я вже сидів у крутезній тачці разом з іншими монахами, що їхали до монастиря св. Павла. Загалом мій пройдений шлях за день виглядав так.

Сходив на літургію, на трапезу, а потім попросив у монахів, аби мене якнайшвидше поселили в монастирі через холод. Познайомився з настоятелем, дуже кумедний чоловік. Показав, де знаходиться душ, туалет, завів до кімнати, пригостив чаєм. Зранку зустрічає мене, подає руку і каже ламаною російською: “Прівєт, как діла?!”. Словом, дуже тепле прийняття та й ставлення людське. Надзвичайна простота і великодушність. Не те, що в інших монастирях, де настоятелі гордо проходять повз, мовляв, ей, ви, холопи, схиляйте голову, коли я йду та цілуйте мені руки! Того ж дня я зрозумів, що надто багато часу потратив на Афоні та пора покидати республіку. Усе пішло не по плану, із 20 монастирів відвідав всього 10, на правому узбережжі півострова. Ось як це виглядає на моїй карті: зеленим кольором я позначив місця, де планував побувати, а червоним – де побував.

Зрештою, це привід, аби повернутися сюди знову, чого я дуже хочу. А, можливо, так хотіли й Вищі сили.

Також я зрозумів, що аскетичне життя – не для мене, а в монастирях нудьгую. Що слід покаятись, адже й досі не відчуваю спокою в душі. І що Бога слід шукати передусім в собі, а не в місцях, яких називають святими.

Від монастиря до причалу нас, паломників, привезли спеціальним автобусом. А вже звідти пасажирським поромом попливли до міста #Уранополі. Під час посадки на пором виникли проблеми з оплатою, тому що не мав готівки, лише кошти на карті. Зрештою, на пором мене посадили. І не даремно, адже пізніше я знайшов вихід із ситуації. За мій столик підсіли четверо росіян, якщо так можна назвати. А правильніше – “руслянд дойч”, російські німці з міста Баден-Баден, що поблизу Франції. От вони й заклали за мене тих нещасних 9 євро, яких я із вдячністю повернув після прибуття у місто.

Пройшов лише тиждень, а я вже встиг скучити за своїм “залізним конем”. Наступна локація – місто Салоніки. Та перш ніж вирушити в дорогу – ще одну ніч провів у наметі в Урануполі. Під ранок до мене підійшов один із монахів з руського монастиря св. Пантелеймона. Почав розпитувати про веломандрівку та зізнався, що тимчасово перебуває у місті, оскільки нещодавно захворів на коронавірус. Чудова зустріч. Я вирішив скористатися цією нагодою та передав свої вітання архонтарію Нектарію. “Я не встиг з ним попрощатися, тому, коли будете в монастирі – передайте йому вдячність за книги, яких він мені дав почитати. І скажіть, що після прочитання в мене виникло ще більше запитань, ніж відповідей, і що я не змінив своїх переконань”.

*͟**

З͟н͟а͟й͟о͟м͟с͟т͟в͟о͟ ͟з͟ ͟г͟р͟е͟ц͟ь͟к͟о͟ю͟ ͟с͟т͟у͟д͟е͟н͟т͟к͟о͟ю͟ ͟т͟а͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟и͟й͟ ͟с͟л͟і͟д͟ ͟в͟ ͟м͟і͟с͟т͟і͟ ͟#С͟а͟л͟о͟н͟і͟к͟и͟

Говорять, що греки вигадали майже все. Тому й українці запозичили в греків дуже багато: по-перше, письмо, адже кирилиця створена на основі давньогрецької мови. По-друге, грецькі обряди, якими ми й досі користуємося в православних церквах, як, наприклад, таїнство миропомазання, якого чомусь не визнають християни-баптисти. Мене просять описати найтяжчий момент подорожі в країни Балканського півострова і я відповідаю, що це, безумовно, прогулянка на Афоні під час якої я натер до крові ноги та навіть з цими ранами приїхав додому. Після Афону я погнав у місто #Салоніки та розумів наскільки приємно було сісти на велосипед після кількаденної перерви. Дуже сумував за цим подарунком від «Веломан-Екстрім». У Афіни вирішив не їхати, аби якнайшвидше завершити мандрівку. Тим більше погода з плином часу псувалася, ставало зимно, а попереду – ще 6 країн! На щастя в місто прибув швидко, здолав відстань 130 км.

Придбав сувенірів, оглянув основні архітектурні пам’ятки, що лишилися з часів Римської та Османської імперій та занесені до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО: Біла вежа, площа Арістотеля, Арка Галерія тощо. Прикро, що “Фортецю семи веж” (Гептапіргіон) не вдалося побачити, оскільки будівля нині на реконструкції. У 1997 році місту був наданий статус “Культурної столиці Європи”, а з 2011 року Салоніки боролися за звання «Молодіжної столиці ЄС”. І не дивно, адже тут напрочуд багато студентів.

Також населений пункт дуже дотичний до кіновиробництва. Тут відкрито перший у Греції музей кінематографу та проходить щорічний міжнародний кінофестиваль. У 1966 році золоту медаль на ньому отримав український кінорежисер вірменського походження Сергій Параджанов за фільм «Ті́ні забу́тих пре́дків». Цей шедевр нині у вільному доступі на YouTube.

Зрештою, додаю і коротенький відеоогляд міста, про якого вже достатньо вам розповів.

Де б я не був закордоном – всюди мені вдається знаходити український слід. А місто #Салоніки в цьому плані дуже виділяється серед інших. Адже певний період свого життя з 1722 до 1738 року в місті проживав українець Пилип Орлик, гетьман Війська Запорізького та автор першої у світі Конституції. Про цей значущий документ я вже писав у своєму блозі, коли відвідував молдовське місто #Бендери. Під стінами Бендерської фортеці нині знаходиться пам’ятний знак цій події. Пилип Орлик мав дуже багато знайомих у Греції. З ним рахувались і дипломати, і вище духовенство, а тутешні англійські та французькі консули не раз навідувались до чоловіка в гості. Симпатіям греків посприяло те, що Пилип був православним, тому ті сприймали його, як спорідненого вірою чужинця. Особливо його цікавили основні принципи християнської релігії: Пилип Орлик жадав об’єднання православних і католиків та не раз роздумував над тим, хто завинив в роз’єднанні цих церков. Частенько до нього навідувались монахи з Почаєва, розповідаючи про новини з України, яких він радо та з трепетом вислуховував. До речі, Почаїв мені також вдалося відвідати під час поїздки на Балкани та зняти легендарну лавру з квадрокоптера.

Помер Орлик в румунському місті #Яси, залишивши після себе декілька збірників віршів польською мовою, а також «Щоденник подорожнього» польською та французькою мовами, якого він вів з 1720-го по 1733-й рік. До речі, і місто Яси мені теж вдалося відвідати, тому вас може зацікавити й це відео.

А деякі факти з біографії Пилипа Орлика я розповів для телеканалу “Аверс”.

Темної пори почав шукати хостел для ночівлі. Зупинився в закладі Stay Hibryd Youth Hostel. Лише потім зрозумів, що зробив помилку. Заходжу у душ, а там декілька кабінок. В усіх кабінках – прозоре скло. Те ж саме стосується і туалетів. Бачу, як миється голий мужик. Причому душ спільний, як і для чоловіків, так і для жінок. Словом, жодної приватності. І це ще не все: у Google Maps я лишив негативний відгук про цей хостел. Тож не рекомендую його ще й тому, що ковдру треба купувати (5 євро), рушник треба купувати (2 євро). Випрати одяг не має можливості (хіба в сусідньому закладі, що складає 7 євро). На кухні готувати не дозволяють. Не поселяють без свідоцтва про вакцинацію. Жах. Добре, що знайшлося місце для велосипеда.

Так і пішов я в пральню, що знаходилась за 100 метрів від хостела. Приходжу, намагаюся зрозуміти, як користуватися пральними машинами. Аж тут підходить до мене молода дівчина та починає допомагати. Спершу грецькою мовою, потім англійською, а потім, почувши, що я з України – ламаною російською. Пояснює, що слід закинути одяг в пральну машину, вставити монету в спеціальний отвір, а потім увімкнути машину. Словом, майже все вона зробила замість мене та попросила прийти через пів години, аби я забрав одяг. Приходжу, перекидаю одяг в сушарню, чекаю, подекуди перегукуючись з незнайомкою. І тут вона простягає руку та представляється Анжелікою. Почали знайомитись ближче, дуже приємна дівчина. Словом, за декілька хвилин я був знайомий з її подругою, а поряд гуляли інші її друзі. Жовтень у Греції ще дозволяє прогулюватись на вулиці в футболці, тож я з радістю дозволив собі екскурсію з новою подругою. Та й для неї знайомство зі мною було цікавим, адже завдяки мені дівчина удосконалювала свої знання з російської мови. І доволі непогано розуміла, тому ми спілкувалися майже без перекладача. Пізніше я дізнався, що Анжеліка родом з Болгарії, тож логічно, що окрім грецької та англійської мови володіла й болгарською. У Салоніках нині проживає та навчається в одному з університетів. Розповіла, що дуже полюбляє український гурт “Грибы“, наспівала пісню “Тает лёд“, і навіть встигла засмутитись, коли дізналася, що він розпався. Знаєте, мандрівки ніколи не були для мене приводом для особистого життя. А тут таке цікаве знайомство!, під час якого я вирішив зламати абсолютно всі стереотипи!

Що запропонувати дівчині на першому побаченні?! Я запропонував випити горілки: не багато, чисто символічно

. Вона сміливо погодилась і вже через пів години ми сиділи в одному із парків на лавочці, розпиваючи спиртне. А ще Анжеліка показала свій будинок та провела мене додому (якщо хостел можна назвати домом). Зрештою, я запросив її до України. Тож, якщо у дівчини з’явиться така можливість – то радо організую екскурсію по столиці, у вдячність за екскурсію #Салоніками. У вкладенні нижче додаю наше спільне фото.

Наступного дня я планував відвідати Північну Македонію. Півдня падав дощ, тож змарнував цей час в одному із кафе. Коли погода стабілізувалась – гайда крутити педалі. Пізно увечері в полі, поблизу військової частини встановив намет. За ніч різкий вітер зламав каркас, а через холод мені довелося одягнути куртку, про що я розповів у черговому випуску програми “Добрий ранок” на телеканалі “Аверс”.

На щастя я був готовий до таких несподіванок: проаналізувавши досвід минулої веломандрівки до Парижа – узяв з собою додаткові дуги для намету, а також еластичний шнур. Пізніше в одному з інтерв’ю по приїзді в Україну я визнав, що на наметі економити точно не варто. Так, як мій варіант – не був надійним, а лише примітивним та протікав під час безперервного дощу. Для подібних мандрівок слід купувати двошаровий варіант намету.

***

͟Г͟р͟е͟ц͟і͟я͟ ͟к͟р͟і͟з͟ь͟ ͟п͟р͟и͟з͟м͟у͟ ͟м͟у͟з͟и͟к͟у͟

Ну як же без цього. Одна з моїх улюблених рубрик – розглядати кожну країну, в якій побував, крізь призму електронної танцювальної музики. І тут також є про що розповісти… Передусім слід зосередити увагу на творчості грецького саундпродюсера Steve Angello, що неодноразово входив до списку кращих діджеїв світу за версією DJMAG.

Якщо роботи турецьких діджеїв вирізнялися поміж інших східними етно-мотивами, то в даному випадку маємо цілком європейське звучання. В основному Стів пише музику в стилі progressive house. Найпомітнішими роботами артиста є:

– Knas –

– SLVR (feat. Matisse & Sadko) –

– Payback (feat. Dimitri Vangelis & Wyman) –

Цікаво відзначити, що Стів Анжело входив до складу надзвичайно популярного в Європі електронно-танцювального колективу Swedish House Mafia, а їх творчість – це вже окрема історія. У 2013 році гурт розпався, а в 2019 – воз’єднався знову. Я б іще розповів би вам про грецьких електронних музикантів. Та вважаю, що цього на сьогодні буде достатньо…

Повернутися до змісту

Наступний розділ